Змiст
І. Поняття права у працях Г. Гегеля та уявлення про свiтську владу М. Лютера 2
ІІ. Тестовi завдання. 12
2. 1 Початок буржуазнiй державно-правовiй iдеологiї було покладено: 12
2. 2 Сутнiсть матерiалiстичної (класової) теорiї походження держави полягає в тому, що: 14
ІІІ. Загальна характеристика релiгiйно–мiфологiчних уявлень про державу i право в країнах Стародавнього Сходу у ІІ–І тис. до н. е. 16
ІV. Полiтико-правовi iдеї неолiбералiзму та консерватизму. 23
Лiтература. 28
І. Поняття права у працях Г. Гегеля та уявлення про свiтську владу М. Лютера
Гегель народився в Штутгартi в сiм’ї фiнансового чиновника. Закiнчивши богословський факультет Тюбiнгенського унiверситету, вiн вiдмовився вiд кар’єри пастора i зайнявся поглибленим вивченням фiлософiї. У 1818 р. Гегель одержав кафедру в Берлiнському унiверситетi. Основнi його твори: “Феноменологiя духу” (1807 р), “Наука логiки” (1812–1816 рр), “Енциклопедiя фiлософських наук” (1817 р).
Головний твiр мислителя з питань держави i права – “Фiлософiя права” (1821 р).
Початковим методологiчним принципом його доктрини було положення про те, що дiйсне (абсолютне) знання може бути досягнуте лише в рамках фiлософської системи, що розкриває змiст всiх своїх категорiй i понять в їх логiчному взаємозв’язку. “Істинне дiйсно тiльки як система”, – пiдкреслював фiлософ. Цiлiснiсть такої системи покликана була забезпечити дiалектика – метод дослiдження структури теоретичних понять i переходiв мiж ними. Як вважав Гегель, дiалектика дозволяє побудувати наукову теорiю шляхом послiдовного розвитку думки вiд одного поняття до iншого. Фiлософ називав дiалектику єдино дiйсним способом пiзнання.
Гегель створив грандiозну фiлософську систему, яка охоплювала свою сукупнiсть теоретичних знань того часу. Основними частинами гегелiвської фiлософiї є: логiка, фiлософiя природи i фiлософiя духу. Кожна з них в свою чергу дiлиться на декiлька” учень.
Держава i право були вiднесенi теоретиком до предмету фiлософiї духу. Остання освiтлює розвиток свiдомостi людини, починаючи з простих форм сприйняття миру i кiнчаючи вищими проявами розуму. У цьому поступальному розвитку духу Гегель видiлив наступнi ступенi: суб’єктивний дух (антропологiя, феноменологiя, психологiя), об’єктивний дух (абстрактне право, мораль, моральнiсть) i абсолютний дух (мистецтво, релiгiя, фiлософiя).
Право i державу фiлософ розглядав у вченнi про об’єктивний дух.
Юридическая техника и язык права (на примере правовых актов органов ...
... государственного аппарата (и особенно юристов) в постижении специально-юридических знаний в области права, законодательства и юридической техники ощущается тем более остро и актуально в ... правовых актах. Пессимистическая мысль Вольтера, цитируемая в эпиграфе, подтверждается Гегелем в его «Философии права», где она очень недвусмысленно выражает фундаментальное несовершенство законодательства и ...
до iнших фiлософських дисциплiн, набуває наукового характеру завдяки тому, що в нiй застосовуються методи дiалектики. Предметом же даної науки є iдея права – єднiсть поняття права i здiйснення цього поняття насправдi.
У протилежнiсть Канту, що потрактував iдеї права i держави як суто умогляднi, апрiорнi конструкцiї розуму, Гегель доводив, що дiйсна iдея є тотожнiстю суб’єктивного (пiзнавального) i об’єктивного моментiв. “Істиною у фiлософiї називається вiдповiднiсть поняття реальностi”. Або в iншому формулюваннi: iдея є поняття, адекватне своєму предмету.
Завдання фiлософiї Гегель бачив в тому, щоб спiткати державу i право як продукти розумної дiяльностi людини, що одержали своє втiлення в реальних суспiльних iнститутах. Фiлософiя права не повинна займатися нi описом емпiрично iснуючого, чинного законодавства (це предмет позитивної юриспруденцiї), нi складанням проектiв iдеальних кодексiв i конституцiй на майбутнє. Фiлософськiй науцi належить виявити iдеї, лежачi в пiдставi права i держави. “Наш твiр, – писав Гегель в “Фiлософiї права”, – оскiльки в ньому мiститься наука про державу i право, буде тому спробою осягнути i зобразити державу як щось розумне усерединi себе. Як фiлософський твiр воно повинне бути надалi вiд того, щоб конструювати державу, яким воно повинне бути… ”
Своє розумiння предмету i методу фiлософiї права Гегель виразив в знаменитому афоризмi, який сприймався багатьма подальшими теоретиками як квiнтесенцiя його соцiально-полiтичної доктрини: “Що розумно, то дiйсно; i що дiйсно, то розумно”.
на розумних початках, тодi як iдеологи консервативних сил угледiли в ньому принцип, що дозволяє виправдати iснуючi порядки. Абсолютно iнший сенс вкладав в це положення Гегель. Пiд дiйснiстю тут розумiється не все iснує в суспiльствi, а лише те, що склалося закономiрно, через необхiднiсть. Дiйснiсть, пояснював фiлософ, “вище iснування”. У творах Гегеля йшлося про те, що за всiма iсторично скороминущими i випадковими суспiльними вiдносинами необхiдно виявити їх iманентний закон i суть. Із збагненням сутi держави мислитель пов’язував i рiшення питання про розумний (належному) полiтичний устрiй. “Пiзнання того, якими предмети повиннi бути, виникає тiльки з сутi, з поняття речi”. Гегелiвське рiшення проблеми сущого i належного в соцiальних вiдносинах пiзнiше одержало назву есенцiалiзму (вiд лат. еssentiа – суть).
фiлософ, “завжди формою позитивнi, встановленi i данi верховною державною владою”. Гегель продовжував використовувати термiн “природне право”, проте вживав його в особливому значеннi – як синонiм iдеї права. У трактуваннi, запропонованому мислителем, природне право виявлялося вже не сукупнiстю розпоряджень, яким повиннi вiдповiдати закони держави, а фiлософським баченням природи (суть) правових вiдносин мiж людьми. “Уявляти собi вiдмiннiсть мiж природним або фiлософським правом i позитивним правом таким чином, нiби вони протилежнi i суперечать один одному, було б здiйснене невiрним”. Природне право вiдноситься до позитивного так, як правова теорiя вiдноситься до дiючого права.
Ідеєю права фiлософ рахував загальну свободу. Слiдуючи традицiї, що склалася в iдеологiї антифеодальних революцiй, Гегель надiляв людину абсолютною свободою i виводив право з поняття вiльної волi. “Система права є царство реалiзованої свободи”, – указував вiн. Разом з тим Гегель вiдкинув концепцiї, що визначали право як взаємне обмеження iндивiдами своєї свободи на користь загального блага. Згiдно ученню фiлософа, справжньою свободою володiє загальна (а не iндивiдуальна) воля. Загальна свобода вимагає, щоб суб’єктивнi устремлiння iндивiда були пiдпорядкованi етичному боргу, права громадянина – спiввiднесенi з його обов’язками перед державою, свобода особи – узгоджена з необхiднiстю.
Норми-звичаї і норми права. Корпоративні норми і норми права. ...
... Корпоративні норми і норми права До корпоративних норм належать: норми, що містяться у документах некомерційних, недержавних корпорацій — громадських об'єднань (партій, профспілок, добровільних товариств, що ґрунтуються на членстві); норми, ... між корпоративними нормами і нормами права Корпоративні норми Норми права 1) встановлюються від імені конкретного об'єднання громадян і виражають волю ( ...
Гегель включав в поняття права набагато ширший круг суспiльних явищ, чим це було прийнято у фiлософiї i юриспруденцiї почала XIX в. Особливими видами права у нього виступають формальна рiвнiсть учасникiв майнових вiдносин, мораль, моральнiсть, право свiтового духу. Фiлософiя права Гегеля, по сутi справи, була загальносоцiальною доктриною, що пiднiмала весь спектр питань щодо положення людини в суспiльствi.
Процес затвердження загальної свободи складає змiст всесвiтньої iсторiї. На сторiнках “Фiлософiї права” Гегель аналiзує стан свободи в сучасну йому епоху, тобто в Новий час (iсторичний розвиток свободи вiн простежував у фiлософiї iсторiї).
Будучи теоретичною наукою, фiлософiя права освiтлює концептуальний (понятiйне) змiст проблеми загальної свободи. Вiдповiдно до принципiв дiалектики розвиток свободи до ступеня загальностi розглядається тут як логiчне розгортання самої iдеї права, як висхiдний рух думки вiд абстрактних, одностороннiх понять до конкретних – глибшим i повнiшим. Гегель при цьому спецiальне обумовлював, що хiд теоретичних мiркувань про право не спiвпадає з хронологiчною послiдовнiстю виникнення правових утворень в iсторiї.
Ідея права в своєму розвитку проходить три ступенi: абстрактне право, мораль i моральнiсть.
Перший ступiнь – абстрактне право. Вiльна воля спочатку є свiдомостi людини як iндивiдуальна воля, втiлена у вiдносинах власностi. На цьому ступенi свобода виражається в тому, що кожна особа володiє правом володiти речами (власнiсть), вступати в угоду з iншими людьми (договiр) i вимагати вiдновлення своїх прав у разi їх порушення (неправда i злочин).
Абстрактне право, iншими словами, охоплює область майнових вiдносин i злочинiв проти особи. Його загальним велiнням служить заповiдь: “Будь особою i поважай iнших як осiб”.
Абстрактне право має формальний характер, оскiльки воно надiляє iндивiдiв лише рiвною правоздатнiстю, надаючи їм повну свободу дiй у всьому, що стосується визначення розмiрiв майна, його призначення, складу i т. п. Розпорядження абстрактного права формулюються у виглядi заборон.
1804 р. i iнших законодавчих актах буржуазiї, що перемогла. Лише завдяки власностi людина стає особою, затверджував фiлософ. Одночасно з цим Гегель пiдкреслює неприпустимiсть звернення у власнiсть самої людини. “У природi речей, – писав вiн, – полягає абсолютне право раба здобувати собi свободу”.
Гегель вiдкидає платонiвськi проекти обобществления майна i критикує егалiтарiстичнi гасла. Рiвняння власностi Гегель вважав неприйнятним.
Другий ступiнь в розвитку iдеї права – мораль. Вона є вищим ступенем, тому що абстрактнi i негативнi розпорядження формального права в нiй наповнюються позитивним змiстом. Моральний стан духу прославляє людину до свiдомого вiдношення до своїх вчинкiв, перетворює особу на дiяльного суб’єкта. Якщо в правi вiльна воля визначається зовнiшнiм чином, по вiдношенню до речi або волi iншої особи, то в моралi – внутрiшнiми спонуками iндивiда, його намiрами i помислами. Моральний вчинок тому може вступити в колiзiю з абстрактним правом. Наприклад, крадiжка шматка хлiба ради пiдтримки життя формально пiдриває власнiсть iншої людини, проте заслуговує безумовного виправдання з моральної точки зору.
Філософія і право
... форми його вияву, і на цій підставі окреслює предметну сферу філософії права. Як самостійна теоретична загальнонаукова дисципліна (подібно до теорії держави і права, соціології права, історії правових і політичних вчень тощо) філософія права ...
На даному ступенi свобода виявляється в здатностi iндивiдiв здiйснювати усвiдомленi дiї (намiр), ставити перед собою певна мета i прагнути на щастя (намiр i благо), а також порiвнювати свою поведiнку з обов’язками перед iншими людьми (добро i зло).
У вченнi про мораль Гегель вирiшує проблеми суб’єктивної сторони правопорушень, провини як пiдстави вiдповiдальностi iндивiда.
Третя, вища, ступiнь осмислення права людиною – моральнiсть. У нiй долається однобiчнiсть формального права i суб’єктивної моралi, знiмаються суперечностi мiж ними. Згiдно поглядам фiлософа, людина знаходить етичну свободу в спiлкуваннi з iншими людьми. Вступаючи в рiзнi спiвтовариства, iндивiди свiдомо пiдпорядковують свої вчинки загальним цiлям. До об’єднань, що формують етичну свiдомiсть в сучасну йому епоху, фiлософ вiдносив сiм’ю, цивiльне суспiльство i держава.
Гегель розглядає цивiльне суспiльство i державу як не спiвпадаючi сфери суспiльного життя. Оригiнальнiсть цiєї концепцiї полягала в тому, що пiд цивiльним суспiльством в нiй розумiлася система матерiальних потреб, обумовлених розвитком промисловостi i торгiвлi. Фiлософ вiдносить утворення цивiльного суспiльства до сучасної йому епохи, а його членiв називає по-французьки “bourgeois” (буржуа).
У “Фiлософiї права” пiдкреслювалося також, що “розвиток цивiльного суспiльства наступає пiзнiше, нiж розвиток держави”.
природного стану).
По ученню Гегеля, цивiльне суспiльство включає вiдносини, що складаються на ґрунтi приватної власностi, а також закони i установи (суд, полiцiя, корпорацiї), покликанi гарантувати громадський порядок. В цiлому цивiльне суспiльство є об’єднанням iндивiдiв “на основi їх потреб i через правовий пристрiй як засiб забезпечення безпеки осiб i власностi”.
Цивiльне суспiльство, по Гегелю, дiлиться на три стани: землевласницьке (дворяни – власники майоратних володiнь i селянство), промислове (фабриканти, торговцi, ремiсники) i загальне (чиновники).
Унаслiдок вiдмiнностi iнтересiв iндивiдiв, їх об’єднань, станiв цивiльне суспiльство, не дивлячись на наявнi в ньому закони i суди, виявляється не здатним врегулювати виникаючi соцiальнi суперечностi. Для цього його повинно бути впорядковано вартою над ним полiтичною владою – державою. Гегель усвiдомлював, що соцiальнi антагонiзми не можуть бути усуненi одними правовими засобами, i пропонував вирiшити проблему суспiльної згоди методами полiтики. У його ученнi держава якраз i представ такою етичною цiлою (iдейно-полiтичною єднiстю), в якому знiмаються суперечностi, що мають мiсце в правовому цивiльному спiвтовариствi. Заплутанiсть цивiльного стану, указував фiлософ, “може бути приведена в гармонiю тiльки за допомогою впокорюючої його держави”.
Гегель розрiзняє в державi об’єктивну i суб’єктивну сторони.
З об’єктивної сторони держава є органiзацiєю публiчної влади. У вченнi про державний пристрiй Гегель виступає в захист конституцiйної монархiї i критикує iдеї демократiї. Розумно влаштовану державу, на його думку, має троє властей: законодавчу, урядову i княжу владу (властi перерахованi вiд низу до верху).
ПРАВОВА ДЕРЖАВА — Право — и — Каталог статей ...
... – повну беззаконність. Обгрунтування ідеалу правової держави в теорії І.Канта було піднято на новий ступінь. Його вчення про державу та право стало першою великою політичною доктриною, що ... сімейних та міжособистісних відносин.Відповідно змін зазнало і поняття держави. Оскільки праву надається роль провідної нормативної системи, то держава представляється у вигляді організації влади, що покликана ...
Переймаючи принцип роздiлення властей, Гегель в той же час пiдкреслює неприпустимiсть їх зiставлення один одному. Окремi види влади повиннi утворювати органiчну, нерозривну єднiсть, вищим виразом якої служить влада монарха.
i товариствах.
Представництво громадян в законодавчому органi необхiдне для того, щоб довести до зведення уряду iнтереси рiзних станiв. Вирiшальна роль в управлiннi державою належить чиновникам, що здiйснюють урядову владу. Як рахував Гегель, вищi державнi чиновники володiють глибшим розумiнням цiлей i завдань держави, чим становi представники. Вихваляючи чиновницьку бюрократiю, Гегель називав її головною опорою держави “вiдносно законностi”.
З суб’єктивної сторони держава є духовним спiвтовариством (органiзмом), всi члени якого пройнятi духом патрiотизму i свiдомiстю нацiональної єдностi. Заснуванням такої держави Гегель вважав народний дух у формi релiгiї. Ми повиннi, писав вiн, почитати державу як якесь земне божество. Держава – це хiд бога в свiтi; “його пiдставою служить влада розуму, що здiйснює себе як волю”.
У вченнi про зовнiшнє державне право (мiжнародному правi) Гегель пiддає критицi кантiвську iдею вiчного свiту. Дотримуючись в цiлому прогресивних поглядiв на вiдносини мiж державами, проводячи iдеї необхiдностi дотримання мiжнародних договорiв, Гегель в той же час виправдовує можливiсть рiшення суперечок мiжнародного характеру шляхом вiйни. До цього вiн додає, що вiйна очищає дух нацiї. У такого роду представленнях Гегеля позначилася його позитивна оцiнка вiйни Нiмеччини з наполеонiвською Францiєю.
i радикальних концепцiй, зокрема младогегельянського руху. Разом з тим в ученнi Гегеля була закладена i можливiсть його консервативної iнтерпретацiї.
– протестантизму. У цю епоху радикального перелому в європейськiй культурi встановлювалися новi соцiально-етичнi орiєнтири на сторiччя вперед. Центральною фiгурою духовно-культурного життя 16 столiття став Мартiн Лютер, що сформулював основнi положення протестантизму.
«Про свiтську владу». На його думку, що iстинно повiрили в Христа i люди, що належать Христу, «не потребують нi свiтського меча, нi в законi. І якби весь свiт складався iз справжнiх християн, тобто з iстинно вiруючих, то не було б необхiдностi або користi нi в князях, нi в королях, нi в панах, нi в мечi, нi в законi». Оскiльки ж мир повний зла, то Бог заснував свiтське правлiння, «стримуюче нехристиан i злих, що примушує їх, хоча б проти волi, зберiгати зовнiшнiй свiт i спокiй».
«Раз меч корисний i необхiдний для охорони миру, покарання грiха i захисту вiд злих, то християнин охоче пiдкоряється правлiнню меча: платить податi, почитав начальство, служить, допомагає, робить все, що йде на користь свiтської влади, щоб її не забували i боялися». Лютер i в цьому питаннi, як завжди, категоричний i не визнає пiвтонiв. Далi вiн пише: «Якщо ти бачиш, що не вистачає катiв, стражникiв, суддiв, панiв, то запропонуй свої послуги i займися цим, щоб не нехтувати властями, без яких не можна обiйтися, i щоб вони не прийшли в занепад або не зникли». Проте, пiдкреслює Лютер, є сфера, втручання властей в яку не допустимо. Це – сфера душi. На думку Лютера, «якщо свiтська влада насмiлюється диктувати закони душам, то вона грубо втручається в Правлiння Пани спокушає i псує душi». Тут християнин не повинен поступатися, iнакше вiн зраджує Бога. Слухнянiсть вiдноситься до свiтської, але не до релiгiйного життя.
Основи теорії держави і права
... санкціонуються, гарантуються і забезпечуються державою та її органами. Норми права формулюються у вигляді прав та обов’язків. Функції права - це основні напрямки його впливу на суспільні відносини. Вони діляться на загально-соціальні і спеціально ...
Значення лютеровських iдей виходило за рамки суто релiгiйної проблематики. Вони затверджували початкову (онтологiчне) рiвнiсть всiх вiруючих в головнiй – в очах Бога. Вони будили в миряниновi вiдчуття власної гiдностi i внутрiшньої незалежностi вiд всiх земних, «зовнiшнiх» сил. Так, Лютер принижував людину в «вертикальному» вимiрюваннi – в зiставленнi з Богом i його суверенною волею. Але, тим самим, вiн прославляв кожного окремого iндивiдуума у вимiрюваннi «горизонтальному» – в зiставленнi iз земними владиками, оскiльки визнавав його рiвнiсть в головнiй – в можливостi його прямого зв’язку з Богом. Причому цей зв’язок опосередкує не Церквою, а тiльки власною совiстю, а також здатнiстю утiлювати Волю Божiм в мирськiй справi, що припала на долю людини. Лютер затверджував повну довiру до особового релiгiйно-духовного досвiду людини, що перевершує в очах Бога всi папськi догми i хитромудрi iнтелiгентськi умствовуння. Таким чином, в глибинному культурно-iсторичному сенсi, Лютер затверджував нове розумiння людини, вiдповiдне духу свободи i iндивiдуалiзму.
2. 1 Початок буржуазнiй державно-правовiй iдеологiї було покладено:
1) Дж. Локком;
3) Дж. Мiльтоном.
Вiдповiдь:
1)
Крок у розвитку концепцiї громадянського суспiльства зроблено Джоном Локком. Згiдно з ним передумовою громадянського суспiльства є стан, в якому «кожна окрема особистiсть, незважаючи на ранг, мала б рiвновагу з iншими, самими останнiми людьми… Встановити такi умови, при яких не мiг би за своєю власною волею позбавитись вiд сили закону». І далi загальне резюме: «Для жодної людини, що належить громадянському суспiльству, не може бути зроблено винятку з законiв цього суспiльства».
Безперечна перевага цiєї точки зору в тому, що, згiдно з нею, неприпустиме позазаконне панування, позазаконне функцiонування верховної влади. Стан, при якому вiдповiдальнiсть перед законом мають лише пiдданi цiєї влади, руйнує полiтичний органiзм i низводить суспiльство до природного стану.
В зв’язку з цим Локк вважає в першу чергу за необхiдне:
1) приборкати «левiафана», тобто повернути верховну владу до лона закону;
— На вiдмiну вiд Гоббса, Локк зовсiм не дивиться на людину як на абстракцiю, яка набирає реальної сили лише тодi, коли вона укладає угоду «кожного з кожним», а потiм знову розчиняється у натовпi. Вiн вважає, що «кожна людина з природи своєї вiльна, i нiщо не в змозi примусити її пiдкорятися владi, за винятком угоди. Лише суспiльна угода перетворює людину в справжнього громадянина цього суспiльства».
громадян i в кожному разi не може припускатись експропрiацiї їхньої власностi. По-третє, влада не може вдаватись до свавiлля, вона повинна постiйно пам’ятати, що iнтереси громадян можуть вiдрiзнятися вiд iнтересiв влади.
Але, мабуть, найбiльшим досягненням локкiвської соцiально-фiлософської думки слiд вважати iдею розподiлу влад у суспiльствi: на законодавчу, виконавчу i судову. Вiд Локка починає свiй розвиток iдея громадянського суспiльства як суспiльства приватних власникiв, що захищенi вiд втручання держави особистою волею в формi суспiльного договору. Власне кажучи, така iнтерпретацiя громадянського суспiльства надалi стала основним теоретичним пiдґрунтям сучасного лiбералiзму.
Держава і право України в період перебудови соціалізму
... України з іншими республіками в Радянський Союз. Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між її сесіями - президія. Найвищим виконавчим і розпорядним органом державної влади ... державою, створеною на основі добровільного обєднання рівноправних Радянських соціалістичних республік». Конституція скасувала всі поширювані на деякі категорії населення обмеження в правах. ...
Соцiальна фiлософiя Локка поставила крапку на соцiально-фiлософськiй парадигмi античностi i Середньовiччя. Локк, як i Гоббс, вiдкривають нову добу. Вони належать минулому i майбутньому одночасно. А на авансцену iсторiї виходять новi суспiльнi сили, класи, якi, з одного боку, починають активно впливати на хiд соцiальних перетворень, з iншого, — ще не готовi до сприйняття демократичних цiнностей громадянського суспiльства та парламентської демократiї. Свiтосприйняття цих людей, якi щойно потрапили до iсторичного процесу, точно охарактеризував Карл Поппер: «Мене не цiкавить традицiя. Я хочу керуватися власними судженнями про речi. Сам, незалежно вiд будь якої традицiї, визначу переваги i недолiки речей. Я хочу мислити власним розумом, а не за допомогою розуму людей, котрi жили колись дуже давно».
1) держава виникла в результатi суспiльного договору;
2) держава є продукт i прояв непримиримостi класових протирiч;
3) держава виникла в результатi психологiчних потреб людей жити в рамках органiзованого суспiльства, колективної взаємодiї.
Дана теорiя виходить з того, що держава виникла перш за все в силу економiчних причин: суспiльного подiлу працi, появи надлишкового продукту i приватної власностi, а потiм розколу суспiльства на класи з протилежними економiчними iнтересами. Як об’єктивний результат цих процесiв виникає держава, що спецiальними засобами придушення i управлiння стримує протиборство цих класiв, забезпечуючи переважно iнтереси економiчно пануючого класу.
Суть теорiї полягає в тому, що держава з’явилася на змiну родоплемiннiй органiзацiї, а право — звичаям. У матерiалiстичнiй теорiї держава не нав’язується суспiльству ззовнi, а виникає на основi природного розвитку самого суспiльства, пов’язаного з розкладанням родового ладу, появою приватної власностi i соцiальним розшаруванням суспiльства за майновою ознакою (з появою багатих i бiдних) iнтереси рiзних соцiальних груп стали суперечити один одному. У нових економiчних умовах, що складаються, родоплемiнна органiзацiя виявилася нездатною керувати суспiльством. Виникла потреба у владному органi, здатному забезпечувати перевагу iнтересiв одних членiв суспiльства в противагу iнтересам iнших. Тому суспiльство, що складається з економiчно нерiвних соцiальних шарiв, породжує особливу органiзацiю, що пiдтримуючи iнтереси iмущих, стримує протиборство залежної частини суспiльства. Такою особливою органiзацiєю стала держава.
Афiнська форма — класична. Держава виникає безпосередньо i переважно з класових протирiч виникаючих всерединi суспiльства.
Римська форма вiдрiзняється тим, що родове суспiльство перетворюється в замкнуту аристократiю, iзольовану вiд численної i безправної плебейської маси. Перемога останнiх пiдриває родовий лад, на руїнах якого виникає держава.
Нiмецька форма — держава виникає як результат завоювання великих територiй для держави над який родовий лад не дає нi яких засобiв впливу.
Історія держави і права Стародавнього Риму
... держави в цих країнах, де характерною формою правління була деспотія. Найбільшого розвитку система рабовласницьких держав досягла в античних державах стародавньої Греції та стародавнього Риму. ... і був, передовсім, воєначальником і верховним суддею (у справах про зраду, заколот інші злочини, що вважалися публічними) та жерцем. Атрибутами його влади ... майнових і особистих правах. ... заможних людей, впливових ...
Основнi положення матерiалiстичної теорiї представленi в роботах К. Маркса i Ф. Енгельса.
Представники iнших концепцiй i теорiй походження держави вважають положення матерiалiстичної теорiї однобiчними, невiрними, тому що вони не враховують психологiчних, бiологiчний, моральних, етнiчний i iншi факторiв, що обумовили формування суспiльства i виникнення держави. Так, вважає Шершеневич, величезна заслуга економiчного матерiалiзму полягає в доказi видатного значення економiчного фактору, завдяки якому «у кiнцевому рахунку» можна зв’язати «навiть високi i шляхетнi почуття людини з матерiальною стороною його iснування». «У всякому разi, — продовжує Шершеневич, — економiчний матерiалiзм представляє одну iз самих великих гiпотез у вченнi про суспiльство, здатну найкраще пояснити масу суспiльних явищ».
ІІІ. Загальна характеристика релiгiйно–мiфологiчних уявлень про державу i право в країнах Стародавнього Сходу у ІІ–І тис. до н. е.
До країн Стародавнього Сходу ми вiдносимо Стародавнiй Єгипет, державнi утворення Межирiччя (Шумер, Вавилонське царство), Стародавню Індiю, Китай та iншi.
З появою держави i встановлених нею норм i правил поведiнки люди почали розмiрковувати про цi соцiальнi феномени, їхнi сутнiсть i роль у суспiльному життi.
Попервах цi роздуми, погляди на державу, а також її вимоги щодо правил поведiнки людей, ясна рiч, не були самостiйними знаннями, а являли собою елементи синкретичного мiфологiчного свiтогляду.
Згiдно з мiфологiчними уявленнями наших предкiв, порядок, установлений на землi, розглядався ними як складова всесвiтнього порядку, започаткованого Творцем.
характерним для бiльшостi народiв, про що свiдчать першi лiтературнi пам’ятки країн Стародавнього Сходу, Грецiї, Риму, а також Київської Русi.
Із часом, розвиваючись, погляди на державу, порядок, справедливiсть почали рiзнитися, набувати рiзних напрямку й забарвлення. Це сталося на етапi з’ясування людьми питання про взаємозв’язок порядку небесного i вiдносин на землi. Зокрема, у Стародавньому Китаї вважалося, що такий зв’язок здiйснюється iмператором. Вiд iменi Бога вiн утворенням держави встановлює порядок на землi та реалiзує наданi йому Богом владнi повноваження. Решта осiб, якi обiймають рiзнi посади в системi державного управлiння, мають проводити в життя волю iмператора, а значить, i Бога.
людей. Цю концепцiю подибуємо в лiтературних пам’ятках Стародавнього Єгипту, серед яких — «Повчання Птахотепа» (XXVII ст. до н. е), «Книга мертвих» (XXV-XXIV ст. до н. е), «Повчання гераклеопольського царя своєму синовi» (XXII ст. до н. е).
У цих творах превалювала теза про божественну сутнiсть влади i законiв, їхню вiдповiднiсть божим настановам, мiстилися рекомендацiї щодо виконання законiв, справедливої поведiнки. Згiдно з поглядами давньоєврейського народу, Бог уважався верховним правителем, законодавцем i верховним суддею. Вiн безпосередньо впливав на суспiльнi процеси, пропонуючи рiшення з конкретних питань.
Такий пiдхiд до проблеми з’ясування питання про сутнiсть влади, порядку i справедливостi був дуже поширеним упродовж тривалого часу; перегодом цi положення були прийнятi християнством i знайшли вiдображення у Новому Заповiтi.
Прокурорский надзор за соблюдением прав и свобод человека и гражданина
... данной работы является изучение состояния прокурорского надзора за соблюдением прав и свобод человека и гражданина на современном этапе развития отечественного права. Для достижения указанной цели были поставлены следующие задачи: изучение сущности прокурорского надзора за соблюдением прав и свобод человека и гражданина, значение данной отрасли надзора и ...
«священне знання» кiнця І тис. до н. е); у священних книгах брахманiзму, до яких належать «Рiгведа» — перший i найстарiший збiрник, «Самаведа», «Яджурведа» та «Атхарваведа»; у пiзнiших релiгiйно-фiлософських творах (Упанiшади); у поетичних епопеях «Махабхарата» i «Рамаяна», а надто — в юридичних збiрниках, що являють собою, у значнiй їхнiй частинi, не стiльки пам’ятки законодавства i запис звичаєвого права, скiльки релiгiйно-фiлософськi та полiтичнi трактати. З огляду на це особливо цiкавим є збiрник, вiдомий пiд назвою «Закони Ману» (ПІ ст. д. о н. е„).
У цьому документi, який, вочевидь, мав вiдповiдати кастовому устроєвi давньоiндiйського суспiльства, вмiщено цiкавi iдеї щодо права, закону та їхньої ролi не лише в суспiльствi, а й у людському буттi. «Вчинене беззаконня нiколи не залишається без наслiдкiв для того, хто його вчинив». Тут також пiдкреслюється роль i сутнiсть покарання: «Покарання є правитель, це — керiвник, воно служить запорукою дотримання закону… Тiльки покарання править усiма iстотами… мудрi вважають покарання тотожним до закону».
Низку полiтичних проблем розглянуто i в трактатi «Артхашастра» («Книга про користi»), автором якого вважають Каутiлью, державного дiяча VI-III ст. до н. е. Тут є поради царевi стосовно органiзацiї адмiнiстрацiї та суду, законодавства й управлiння, зовнiшньої та внутрiшньої полiтики.
Згiдно з «Книгою Ману» i висловлюваннями Каутiльї, державу визначають сiм елементiв: цар, мiнiстри, територiя, столиця, державна скарбниця, вiйсько i мiжнароднi союзники. Зародження державної органiзацiї пов’язується з занепадом моральностi серед людей, оскiльки iснували часи, коли люди пiдлягали тiльки законам i коли не було нiякої влади. І власне влада «… запевняє мирне iснування як фiлософiї, так i святим Ведам, а також економiчному життю… Оскiльки там, де немає влади, сильний пожирає слабшого». В «Артхашастрi» пiдкреслено, що влада є найважливiшим елементом, без якого суспiльство не могло б iснувати. «Влада оберiгає сонного, панує над усiма iстотами, охороняє їх, стоїть на сторожi загального порядку». Фактично доктрина доходить аж до сутностi державної влади i права: «Цар спирається на фiнанси i примус; примус — на фiнанси; на примус спирається право; врештi, на право спираються люди».
та Індiї), де поширилося вчення Заратустри. Вiн розглядав суспiльний процес як боротьбу двох протилежних сил: Добра (царства свiтлого божества) i Зла (царства темного божества).
На його думку, Добро є метою людського iснування, воно закликає до боротьби зi Злом. Навiть бiльше, для боротьби зi Злом i утвердженням на землi Добра, похiдними вiд якого є справедливiсть, порядок i добробут, виникає держава.
Добро, є його служителем, а основним його завданням повинна бути боротьба зi Злом, захист пiдданих, установлення справедливостi й порядку. Тiльки за таких умов є можливими перемога Добром царства темного божества — Зла i створення вiдповiдних умов для щасливого життя людей.
Згодом, у VI-V ст. д. о н. е., з виникненням релiгiйної течiї буддизму, формувалися погляди, якi заперечували божественну основу держави, порядку i закону. На вiдмiну вiд своїх попередникiв, прихильники буддизму вважали, що всесвiт керується природним законом, а всi подiї — це природна закономiрнiсть. Згiдно з цим, життя людей значною мiрою залежить вiд них самих i щонайперше — вiд знання ними природного закону.
Майже така сама схема становлення системи державно-правових поглядiв мала мiсце i в Стародавнiй Грецiї. Мiфологiчнi уявлення людей про всесвiт, державу й порядок заступили погляди, в яких основна роль у їх створеннi вiдводилася богам, а надто Зевсовi, що знайшло вiдображення в багатьох лiтературних пам’ятках тогочасної Грецiї. Зокрема, у VIII ст. д. о н. е. у творах знаменитого Гомера «Ілiада» та «Одiссея» верховним заступником справедливостi є Зевс.
Навiть бiльше, в тогочасному суспiльствi боги реп-репрезентували рiзнi морально-правовi принципи. Про це красномовно свiдчив Гесiод (VIII-VII ст. до н. е) у творi «Теогонiя». Тут, зокрема, йшлося про те, що в Зевса, який уособлював всебiчну досконалiсть, i Фемiди, яка персонiфiкувала вiчний природний порядок, народилися двi дочки: Дiке та Евномiя. Перша з них охороняла справедливiсть i карала кривду, а друга являла собою божественний характер початку законностi в суспiльному устрої. Використовуючи категорiю справедливостi, автор спробував проаналiзувати тодiшнi суспiльний устрiй, порядок i закон.
У творi «Труди i днi» вiн стверджував, що людство вiд створення свiту проминуло п’ять епох.
Перша епоха, яку вiн називав золотою, давала можливiсть людям бути рiвними; скрiзь панували справедливiсть, добробут i щастя.
Але згодом з’явилися люди, якi перестали коритися богам, не виконували їхнiх настанов, порушували справедливiсть. Це було у другiй епосi, яку Гесiод називав срiбною.
Далi, коли справедливiсть у суспiльствi порушувалася ще бiльше, настала мiдна епоха, за якої окремi люди почали ворогувати i нищити один одного.
Те саме, тiльки в бiльших розмiрах i мiж народами, вiдбувалось i в наступну, четверту епоху. І нарештi, настала сучасна Гесiодовi епоха — залiзна, що характеризувалася повною зневагою до справедливостi, внаслiдок чого в суспiльствi запанували зло й насилля, кривда й несправедливiсть.
У VI-V ст. до н. е. окремi уявлення людей про всесвiтнiй порядок, державний устрiй та закон стали бiльш системними.
У Стародавньому Китаї одним iз перших у цьому планi було вчення школи Конфуцiя (551-479 до н. е), що увiбрало в себе багато уявлень про державу i право тогочасного суспiльства. Мислитель i його послiдовники розглядали державу i право у взаємозв’язку мiж собою та в спiввiдношеннi з iншими соцiальними iнститутами, зокрема з моральнiстю.
Роблячи спробу з’ясувати сутнiсть цих суспiльних феноменiв, прибiчники означеної концепцiї порiвнювали державу з великою сiм’єю, де влада iмператора розглядалась як влада голови сiмейства, а вiдносини правлячих i пiдлеглих — як сiмейнi вiдносини, основою яких є пiдкорення молодших старшим «благородним мужам».
Державна влада здiйснювалася iмператором одноособове, як у сiм’ї, i нiхто не мiг утручатися в цей процес.
Позитивнi закони мислитель i його учнi розглядали як похiднi вiд держави, але їхня роль у регулюваннi суспiльних вiдносин уважалася недостатньою. Вони гадали, що ухваленi державою закони, з огляду на їхню iмперативнiсть i жорстокiсть покарання за порушення, не могли сприяти злагодi в суспiльствi.
Ефективнiшим регулятором суспiльних вiдносин, на їхню думку, була б система моральних норм i принципiв, звичаїв i правил поведiнки. Ба бiльше — цей широкий комплекс морально-етичних норм мав би врегульовувати не лише вiдносини мiж людьми, а й владнi вiдносини i полiтичне життя в цiлому.
З VI-V ст. до н. е. у Стародавньому Китаї вiдома концепцiя даосизму, основоположником якої був Лаоцзи. Означена система державно-правових поглядiв за змiстом наближалася до уявлень буддизму про цi суспiльнi феномени, її прихильники обстоювали iдею, що всесвiт, а також суспiльство i держава з її атрибутами, розвиваються вiдповiдно до вiчного закону «Дао», який визначає конкретнi закони неба, природи й суспiльства. За сутнiстю «Дао» є уособленням справедливостi, всебiчного порядку й доброзичливостi. Якщо вiдносини в державi будуються згiдно з приписами «Дао», там панують справедливiсть i порядок, а значить — добробут i щасливе життя; якщо ж цi приписи не виконуються, то в суспiльствi виникають нерiвнiсть, насилля та iншi вади.
Через два поколiння пiсля Конфуцiя жив i творив Мо-цзи (До Дi, 479-400 до н. е).
Вiн заснував напрямок, що отримав назву «моїстична школа».
Коли вiдсутня взаємна любов мiж людьми, то виникає взаємна зненависть; якщо правитель i його пiдлеглi не почувають взаємної любовi, то немає родинної любовi та шанування батькiв; якщо мiж братами немає взаємної любовi, то немає i згоди мiж ними; коли мiж людьми немає взаємної любовi, то сильний неодмiнно пiдкорює слабкого, багатий ображає бiдних, знатний хизується перед простолюдином i хитрий обманює простодушного.
На вiдмiну вiд конфуцiанства Мо-цзи сповiдував iдею про рiвнiсть усiх людей вiд природи, стверджував, що основою походження держави є договiр людей. Верховна влада належить усьому народовi, а управлiння суспiльними справами має здiйснюватись на основi загальновизнаних методiв виховання та примусу.
Завданням держави є встановлення закону, подолання бiдностi та врахування iнтересiв усiх громадян, звiльнення їх од гноблення.
Ще одна течiя державно-правової думки Стародавнього Китаю — школа юристiв («фадзя»), прихильники якої були першими у виборюваннi iдеї про беззаперечне дотримання писаного права як основи охорони власностi, особи та суспiльної безпеки.
Корiння правової доктрини сягає в iсторiю князiвства Цi, яке в VI-V ст. до н. е. вiдiгравало домiнуючу роль серед держав феодального Китаю. Крiм зазначеного, прихильники правової доктрини вбачали головне джерело справедливого ладу в полiтичних i правових установах. Представники цього напрямку пропагували iдею, буцiмто державне управлiння має спиратися на закони й покарання, що розглядалися ними як основний засiб регулювання суспiльних вiдносин. З метою посилення влади та її централiзацiї вони припускали можливiсть превентивного покарання, а також запровадження принципу колективної вiдповiдальностi, за яким до вiдповiдальностi за злочин могли б притягатися родичi правопорушника.
Державно-правовi системи, що склалися, стали базою для формування згодом теоретично обґрунтованих концепцiй природного права, патрiархальної теорiї походження держави та деяких iнших.
ІV. Полiтико-правовi iдеї неолiбералiзму та консерватизму
Як iдейнi рухи неолiбералiзм i сучасний консерватизм зародилися наприкiнцi XIX ст., в умовах кризи класичної лiберальної iдеологiї, викликаної розширенням державної дiяльностi по регулюванню економiки в iндустрiально розвинених країнах. З часом усерединi кожного з цих напрямiв склалося декiлька течiй i шкiл.
Серед iсторикiв полiтичних учень термiни «неолiбералiзм» i «консерватизм» не одержали загального визнання. Для позначення першого напряму дослiдники використовують також поняття «соцiальний лiбералiзм» (у протилежнiсть старому, iндивiдуалiстичному лiбералiзму), «демократичний лiбералiзм» (а протилежнiсть аристократичному), лiберал-реформiзм i iн. Другий напрям позначають термiнами «новий консерватизм», «неокласичний лiбералiзм», «лiберал-консерватизм».
Ідеологи неолiбералiзму (Дж. Кейнс, А. Хансен, Дж. Гелбрейт i iн) виражають погляди реформаторськi настроєних шарiв суспiльства — крупних промисловцiв, пов’язаних з державним сектором економiки, вищого чиновництва, а також значної частини iнтелiгенцiї. Неолiберали прихильнi iдеям розширення державної дiї на суспiльнi процеси для досягнення безкризового i стабiльного розвитку виробництва. Вимога активного втручання держави в сферу приватнопiдприємницької дiяльностi є вiдмiнною рисою всiх неолiберальних програм i концепцiй.
пiсля виходу своєї книги «Загальна теорiя зайнятостi, вiдсотка i грошей».
Книга була написана ним незабаром пiсля «великої депресiї» 1929-1933 рр. У протилежнiсть марксистам, що сприймали подiї тих рокiв як пiдтвердження ленiнської теорiї загниваючого капiталiзму, Кейнс доводив, що ринкова економiка зовсiм не втратила здiбностi до динамiчного розвитку. Криза, що охопила її, — явище тимчасового порядку. Депресiю породили не внутрiшнi пороки капiталiзму, а вiдносини вiльної конкуренцiї, при яких в найбiльш вигiдному положеннi опиняються бiржовi спекулянти i рантьє, не зацiкавленi в розширеннi виробництва. Акумуляцiя багатства в їх руках приводить до згортання iнвестицiй, спаду пiдприємницької активностi, що в свою чергу викликає зростання безробiття i загострення соцiальних конфлiктiв. У ситуацiї, що склалася, писав Кейнс, полiтики зобов’язанi знайти «новi кошти, якi дозволили б врятувати капiталiзм вiд того, що iменують бiльшовизмом».
Для цього необхiдно перш за все покiнчити з режимом вiльного пiдприємництва (одна з робiт Кейнса так i називалася — «Кiнець laisser-faire»).
Держава повинна знизити ставки вiдсоткiв на капiтал, обкласти спекулятивнi операцiї високими податками i, зiбравши таким чином необхiднi засоби, направити їх на розвиток виробництва i рiшення соцiальних проблем. «Евтаназiя рантьє i дозвiльних iнвесторiв, — завiряв Кейнс, — не спричинить за собою нiяких потрясiнь». Державне регулювання економiки представлялося йому єдиним засобом, здатним гарантувати «успiшне здiйснення приватної iнiцiативи».
Хоча Кейнс не займався спецiально проблемами держави i права, розроблена їм програма зробила безпосереднiй вплив на полiтичну практику i законодавство. Пiсля другої свiтової вiйни в багатьох країнах Захiдної Європи були проведенi реформи, нацiленi на запобiгання кризам в економiцi, пiдвищення рiвня зайнятостi населення i споживчого попиту (сукупнiсть таких заходiв неолiберали називають «кейнсианской революцiєю на Заходi», протиставляючи їй комунiстичнi революцiї в країнах Схiдної Європи).
Кейнсiанський принцип стимулювання зайнятостi як постiйної функцiї держави закрiплений в Конституцiї Нiдерландiв 1983 р., в законодавчих актах iнших високорозвинутих країн.
процедура нерiдко виявлялася дуже громiздкою для того, щоб коректувати реформи, що проводяться, вiдповiдно до змiн економiчної кон’юнктури. Побоюючись переваги виконавчої гiлки влади над законодавчою, iдеологи неолiберализму звернулися до розробки питань функцiонування демократiї в умовах регульованої економiки i контролю за дiяльнiстю правлячої елiти.
Розповсюдження iдей кейнсiанства досягло пiку в 50-60-i рр. Вони одержали розвиток в концепцiях постiндустрiального суспiльства (Дж. Гелбрейт), стадiй економiчного зростання (У. Ростоу), держави благоденствування (Р. Мюрдаль) i iн.
Ідеологiя неолiберализму була пiддана критицi в ученнях консерваторiв.
Сучаснi консерватори (Ф. фон Хайек, І. Крiстол, М. Фрiдман) виступають в захист вiльного пiдприємництва. Соцiальну базу цiєї течiї складають бiзнесмени, не зацiкавленi в посиленнi уряду, фiнансова олiгархiя, iстеблiшмент, заможне фермерство i певнi круги творчої iнтелiгенцiї. Не вiдкидаючи економiчної дiяльностi держави повнiстю, консерватори висувають проекти її обмеження на користь приватного капiталу. Роль державної влади в економiцi вони прагнуть звести до регулювання ринку.
з Дж. Кейнсом; згодом викладав в США, ФРН i Австрiї. На основi своєї економiчної концепцiї Хайек побудував обширну соцiально-фiлософську доктрину, в якiй пiднiмалися проблеми методологiї наукового пiзнання, органiзацiї сучасного суспiльства, розвитку культури. Полiтико-правовiй тематицi присвяченi його роботи «Дорога до рабства», «Конституцiя свободи», а також трилогiя «Право, законодавство i свобода»
Ринкова економiка, згiдно Хайеку, є складний спонтанний порядок, в рамках якого вчинки одних iндивiдiв координуються з вчинками iнших за допомогою механiзму цiн. Останнi виступають як своєрiднi сигнали, що дозволяють передавати iнформацiю (про пропозицiю товарiв, запити споживачiв i т. п.).
Виникаючi при цьому вiдносини Хайек описував як результат взаємодiї безлiчi людей, що мають рiзнi iнтереси. Вiн пiдкреслював, що суспiльство з ринковою економiкою за своєю природою є плюралiстичним. (У своїх раннiх роботах Хайек використовував поняття капiталiзму i капiталiстичної економiки. Пiзнiше вiн вiдмовився вiд цих категорiй i ввiв для позначення ринкових вiдносин термiн «каталаксiя» (вiд греч. «обмiн») Сучасне вiдкрите суспiльство, писав вiн, «виросло з усвiдомлення того, що люди можуть жити разом i приносити один одному користь, не маючи згоди щодо приватних цiлей, якi кожний з них переслiдує».
Невiд’ємною межею високорозвинутих соцiальних систем Хайек вважав «розсiяне знання» (у обґрунтуваннi цiєї iдеї консерватори бачили головну заслугу фiлософа).
Для досягнення поставленої мети кожен iндивiд накопичує масу вiдомостей, необхiдних йому в конкретних умовах мiсця i часу. Повною iнформацiєю про подiї, що вiдбуваються, i процеси володiє тому тiльки суспiльство в цiлому, вся сукупнiсть його членiв. Звiдси робився висновок, що в сучасному суспiльствi немає i не може бути якого-небудь центру, здатного направляти дiяльнiсть величезної безлiчi людей. Приватне пiдприємництво розглядалося фiлософом як «єдина система, що дозволяє забезпечити найбiльш оптимальне використання знань, розсiяних в суспiльному органiзмi».
Соцiальна концепцiя Хайека, по його власному визнанню, була направлена проти будь-яких форм державного регулювання ринку, i в першу чергу проти кейнсiанства. Втручання держави в економiку обмежує свободу iндивiдiв i неминуче приводить до дезорганiзацiї їх дiяльностi (саме цим Хайек пояснював причини економiчної депресiї кiнця 20-х — почала 30-х рр).
Аналогiчнi доводи приводилися їм в спростування соцiалiзму. Як суспiльна система соцiалiзм економiчно несостоятелен, затверджував Хайек, оскiльки вся маса даних, необхiдних для централiзованого планування економiки, просто не пiддається розрахунку. Соцiалiзацiя власностi в iм’я загального блага на практицi обертається придушенням iндивiдуальної свободи i встановленням тоталiтарного режиму.
Сучасному плюралiстичному суспiльству, згiдно його концепцiї, вiдповiдає лише держава, заснована на принципах верховенства права (Rule of Law).
Державна влада усерединi країни має тiльки одне завдання — забезпечити дотримання всiма громадянами загальних правил поведiнки, тобто пiдтримувати правопорядок. Практично це означає, що «держава позбавляється можливостi направляти i контролювати економiчну дiяльнiсть iндивiдiв». Як пiдкреслював Хайек, верховенство права припускає не тiльки пiдпорядкування виконавських органiв влади закону (у такому разi фашистська держава теж слiд було б визнати правовим), але i невтручання самої законодавчої влади в сферу свободи i невiдчужуваних прав людини. Правова держава має на увазi верховенство приватного права над публiчним i над конституцiєю зокрема, бо «приватна власнiсть є головною гарантiєю свободи».
Хайек пояснював появу соцiального законодавства в не комунiстичних країнах згубним впливом на полiтикiв iдей соцiалiзму.
Впродовж багатьох рокiв твору Хайека були вiдомi лише фахiвцям. Широкий резонанс i визнання вони дiстали в 60-i i 70-i рр., з початком так званої «консервативної хвилi», коли в США, Англiї i деяких iнших країнах влади дiйшли правоцентристськi сили. Ідеї Хайека використовувалися консерваторами при обґрунтуваннi програм скорочення державного сектора економiки, а також в антикомунiстичнiй пропагандi.
Лiтература
1. Актуальные проблемы истории политических и правовых учений. Москва, 1990 г.
2. Алексеев С. С. Государство и право. М., 1993 г.
3. Алексеев С. С. Общая теория права. т. 1. М., 1981 г.
4. Загальна теорiя держави та права. За ред. Копейчикова В. В. . — К., “Юрiнком”, 1997 р.
«Теория государства и права», 1995 г. Киев.
7. Лившиц Р. З. Теория права — М.: БЕК, 1994 — 224 С.
9. Новицкий И. Б. Римское право. М., 1993.
10. Храпанюк В. Н. Теория государства и права М., 1993.
