Зловживання правом

метки: Право, Зловживання, Інтересам, Можна, Загальних, Рішення, Акціонера, Кодекс

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Відокремлений структурний підрозділ

«Навчально-консультаційний центр національного університету «Одеська юридична академія» у м. Черкаси»

Кафедра правових дисциплін

Курсова робота

з дисципліни: «Теорії держави та права»

на тему: «Зловживання правом»

Виконала студентка:

Бобченко Мирослава Сергіївна

Перевірила доц., канд. юрид. наук:

Раковська Ю.В.

• Вступ
• 1. Зловживання правом, як різновид правової поведінки
• 1.1 Ознаки і види зловживання правом
• 2. Теоретичні засади дослідження зловживання правом
• • 2.1 Поняття, особливості та законодавче закріплення категорії зловживання правом
• 3. Аналіз проблеми зловживання правом в законодавстві України
• • 3.1 Зловживання правом у корпоративних правовідносинах
  • 3.2 Зловживання процесуальними правами учасниками господарського процесу
• Висновки
• Література
• Вступ
• Актуальність теми дослідження. Характерною рисою швидкоплинних процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві є те, що юридична практика часто випереджає появу конкретних пропозицій і рекомендацій, що вироблені правовою наукою. право законодавство адміністративний злочин
• Зрозуміло, що у зв’язку з цим досить часто трапляються ситуації, за яких правокористувачі вимушені оперувати такими термінами і поняттями, зміст яких є неоднозначним і, навіть, інколи суперечливим, що призводить до неузгодженості функціонування усього механізму правового регулювання.

• Одним з таких правових феноменів, що створює перешкоди до злагодженого функціонування правової системи є категорія зловживання правом .
• З одного боку, дане поняття досить часто зустрічається у різних сферах життя суспільства, у судовій практиці, а з іншого — існуючі теоретичні концепції не містять однозначного розуміння та характеристики цієї правової конструкції.
• Проблема зловживання правом неодноразово піднімалася у роботах видатних вчених правознавців, зокрема, даному питанню присвятили свою увагу В. Доманжо, М.М. Агарков, Г.А. Гаджиєв, В.П. Грибанов, Л.В. Щеннікова, Т.С. Яценко, В.І. Ємельянов, С.Г. Зайцева, А.А. Малиновський, Г. Онищенко, М. М. Хміль, О.А Поротікова., Н.А. Дурнова та багато інших. І хоча це поняття зустрічається у нормативних джерелах ще за часів Стародавнього Риму, єдиної концепції щодо нього досі не вироблено.
• Перш за все слід визначитись з таким загальним поняттям як зловживання правом. Нормативне визначення поняття «зловживання правом» відсутнє. Ст. 13 Цивільного кодексу України лише встановлює межі здійснення цивільних прав, відповідно до положень ч. 3 якої: «не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в іншій формі».
  3 стр., 1495 слов

  Норми-звичаї і норми права. Корпоративні норми і норми права. ...

  ... відповідальності. Корпоративні норми і норми права До корпоративних норм належать: норми, що містяться у документах некомерційних, недер­жавних корпорацій — громадських об'єднань (партій, профспі­лок, добровільних товариств, що ґрунтуються на членстві); норми, що ...

  На думку Н. Кузнєцової у даному випадку під зловживанням правом слід розуміти не тільки дії, вчинені особою під час реалізації свого суб’єктивного права з винятковим наміром завдати шкоди іншій особі. Дії, вчинені особою під час реалізації свого суб’єктивного права з правомірними намірами, у тому числі з наміром завдати шкоди іншій особі також слід розглядати як заборонене законодавством зловживання правом. Адже будь — яке з суб’єктивних прав має свої меж. На думку Тихомирова зловживання правом (англ. Abuse of law) — в цивільному праві використання суб’єктивного права всупереч його соціальному призначенню, з перевищенням меж дозволеної поведінки, що тягне за собою порушення охоронюваних законом прав та інтересів особистості, суспільства та державних інтересів, заподіяння шкоди іншій особі.

• На думку В. Грибанова зловживання правом є особливим типом правопорушення, що здійснюється уповноваженою особою при здійсненні нею належного їй права, пов’язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного їй законом загального типу поведінки.
• Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

• Об’єктом дослідження курсової роботи є теоретичні аспекти права.
• Предмет дослідження — зловживання правом: поняття, ознаки, види.
• Метою курсової роботи є дослідження зловживання правом.
• Мета роботи передбачає виконання таких завдань:
• дослідити поняття та призначення методології юридичної науки;
• охарактеризувати структуру методології;
• дослідити сучасні проблеми перетворення методології вітчизняної юриспруденції.
• Методологічною основою роботи є принцип об’єктивізму. Серед методів дослідження слід назвати аналітичний, порівняльний, описовий, статистичний.
• Практичне значення. Практичне значення курсової роботи полягає в можливості застосування матеріалу роботи при підготовці семінарських занять, а також використання матеріалу у подальшій науковій роботі.
• 1. Зловживання правом, як різновид правової поведінки

1.1 Ознаки і види зловживання правом

Зловживання правом — це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.

Можна назвати два види зловживання правом:

такі, що не характеризуються явною протиправністю	такі, що характеризуються явною протиправністю, тобто такі, що належать до розряду правопорушень
— виражається в соціально шкідливій поведінці уповноваженої особи, яка спирається на належне їй суб’єктивне право	— виражається у виході особи за межі встановленого законом обсягу суб’єктивного права, що спричиняє перекручення призначення права

Без суб’єктивного права особа не може зловживати їм. Будь-яке суб’єктивне право має межі, оскільки воно є мірою можливої поведінки правомочної особи у правовідносинах. Зловживання правом, як правило, — це використання суб’єктивного права з порушенням меж його дії. Вихід за встановлені законом межі дії суб’єктивного права спричиняє певні юридичні наслідки, але лише у разі встановлення його компетентними правоохоронними органами.

Зловживання правом є ненормальним (марним, незвичайним, шкідливим, аморальним) здійсненням права, що виражається в недозволених конкретних діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому праву. Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому належить будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення житлових умов, з метою виселення наймача. Або інший приклад: член сім’ї наймача жилого приміщення без будь-яких причин не дає згоди на обмін. Зловживаючи своїм правом, він обмежує права інших членів сім’ї.

Зловживанням правом є удавані (мнимі) угоди, фіктивні шлюби, зокрема реєстрація шлюбу без наміру створити сім’ю, а з метою незаконного придбання жилої площі та ін. У наші дні нерідка держава провокує громадян на зловживання правом. Наприклад, несвоєчасна виплата заробітної плати громадянам з боку держави як носія владних повноважень спричиняє зловживання правом громадянами в їх трудових, розрахунково-кредитних, податкових відносинах з державою. Але навіть у цьому разі зловживання правом недопустимо, оскільки, як бумеранг, воно «обрушується» на державу і завдає шкоди всьому суспільству і конкретному громадянину, в тому числі тому, хто зловживає правом.

Ознаки зловживання правом такі:

наявність в особи суб’єктивного права;

діяльність, спрямована на здійснення цього права;

використання цього права не за його соціальним призначенням, а з заподіянням шкоди суспільним або особистим інтересам;

відсутність порушення конкретних юридичних заборон (тобто їх додержання) або невиконання обов’язків (тобто їх виконання);

встановлення факту зловживання правом компетентними правозастосовними органами;

настання юридичних наслідків.

Стримування зловживання правом — це боротьба не з самою поведінкою, а з конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству і особі.

Протиправність поведінки як юридична ознака правопорушення при зловживанні правом явно не виражена. Тому деякі вчені не схильні кваліфікувати зловживання правом як правопорушення. Разом з тим його не можна вважати і правомірною поведінкою, оскільки остання є соціальне корисною. Врешті-решт, зловживання правом — це феномен або правової поведінки (тут критерієм оцінки є літера закону) або протиправної поведінки (тут критерієм оцінки є дух права).

Протиправність поведінки при зловживанні правом полягає в суперечності не стільки закону, скільки правам та інтересам правопорушника. Зловживання правом слід віднести до правової поведінки, яка може набути неправомірного характеру, стати правопорушенням, але не завжди ним стає.

У разі встановлення факту зловживання правом воно не захищається і не охороняється. Юридичні наслідки зловживання правом не традиційні: тут відсутня юридична відповідальність, характерна для правопорушення.

Залежно від обставин конкретної справи настають такі наслідки зловживання правом: визнання їх недійсними (його наслідків), заборона дій, припинення здійснення суб’єктивного права без його позбавлення тощо. Запобігання і припинення зловживання правом входить до компетенції всіх державних органів.

Принцип заборони зловживання правом набув спеціального законодавчого закріплення у деяких країнах (наприклад, у Росії), хоча в законодавчих актах ще відсутнє поняття «зловживання правом», не названі його ознаки. Лише у виняткових випадках — за наявності великого ступеня суспільної небезпечності зловживання правом — законодавець визначає його як правопорушення, встановлюючи заборонну норму і забезпечуючи її юридичною санкцією.

2 .1 Поняття, особливості та законодавче закріплення категорії зловживання правом

Сутність проблеми зловживання правом полягає у співвідношенні нормативного і фактичного.

Відповідно, для того, щоб у процесі подальшого вивчення встановити і розкрити характерні риси та ознаки «зловживання правом», необхідно детально проаналізувати ті фактичні ситуації, які підпадають під поняття «зловживання правом».

Видатний литовський юрист-міжнародник Пранас Миколович Куріс у своїй праці «Международное правонарушение и ответственность государства» окремий розділ присвятив відповідальності за зловживання правом [26, 241].

Він зазначає, що в літературі досить часто стверджується, що відповідальність держави можлива не лише за міжнародно-протиправні діяння, а й за поведінку, засновану на суб’єктивному праві. Думка ця часто пояснюється тим, що міжнародне право, окрім припису визначеної дії, також встановлює межі, у яких суб’єкти міжнародного права можуть обирати різноманітні варіанти поведінки. Порушення цих меж дозволеної поведінки, перевищення повноважень, поширене здійснення суб’єктивного права тут складають так зване зловживання правом (abus de droit, Abuse of Rights).

Інші автори трохи по-інакшому пояснюють виникнення ситуації, яку можна назвати зловживанням правом. На думку Н. Політіса, зловживання правом буде абсолютно очевидним, якщо законне право використовується зі згубною чи небезпечною метою. Л. Оппенгейм під поняттям зловживання правом розуміє ситуацію, коли держава використовує своє право таким чином, що цим вона завдає збитків та шкоди, які не можуть бути виправдані власною користю. Словник термінології міжнародного права визначає зловживання правом як здійснення державами свого права, так і в таких умовах, які показують, що здійснення цього права є непрямим засобом порушення покладених на державу зобов’язань [23].

Отже, як бачимо, різні визначення зловживання правом включають в себе, здебільшого, три елементи:

зловживання правом виникає із здійснення права;

зловживання правом завдає шкоди певним інтересам іншої держави;

цей акт пов’язаний з певним наміром використати суб’єктивне право і в інших цілях, окрім тих, для яких воно використовувалось.

Зазначений принцип повністю відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права. Так, ст. 17 Конвенції Ради Європи «Про захист прав людини і основних свобод» зазначає, що держава, яка-небудь група осіб чи одна особа не мають права займатися якою-небудь діяльністю або здійснювати які б то не було дії, спрямовані на скасування прав і свобод, визнаних у Конвенції, або на їх звуження у більшій мірі, ніж це передбачено в ній.

У свою чергу, ст. 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також закріплює заборону зловживання правами: «Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції» [1].

Отже, як бачимо, категорія зловживання правом є загальновизнаною на міжнародному рівні, дані нормативні акти є ратифікованими Україною, тож сумнівним стає твердження тих авторів, які заперечують доцільність застосування поняття зловживання правом у вітчизняному законодавстві.

Так, у сучасне законодавство включена достатня кількість статей, що містять поняття «зловживання».

І хоча Основний Закон нашої держави не закріплює загальної заборони на зловживання правом, проте аналіз ряду статей дозволяє зробити висновок, що ця проблема не лишилася поза увагою законодавця. Так, ст. 13 Конституції України передбачає, що неприпустимим є здійснення права власності з метою заподіяння шкоди людині і суспільству.

Ст. 23 Конституції України визначає, що кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей. Тобто важливим є розуміння співвідношення між інтересами особи та інтересами суспільства, а також між правами особи і, відповідно, колективу. Виходячи з цього, свобода особи має узгоджуватись із свободою інших людей та обґрунтованими вимогами суспільства. Поряд з цим у ряді статей Конституції передбачена можливість обмеження деяких прав людини і громадянина за наявності певних обставин. Затверджуючи принцип вільної реалізації належних громадянам та юридичним особам суб’єктивних прав, чинне законодавство у той же час пред’являє певні вимоги, яких слід додержуватися при їх здійсненні. Зміст цих вимог неоднаковий, адже він залежить від характеру і призначення конкретних суб’єктивних прав.

Ст. 42 Конституції України не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію [1].

Отже, в Конституції в тому чи іншому вигляді закріплені окремі види зловживання правом. Проте, саму концепцію зловживання правом уведено у позитивне матеріальне право України у ст. 13 Цивільного кодексу України, яка: забороняє здійснення прав із наміром завдати шкоди іншій особі (тобто фактично — шикану); забороняє зловживання правом у інших формах; зобов’язує при здійсненні цивільних прав додержуватися моральних засад суспільства та не порушувати права інших осіб [34].

Так, п. 3 ст. 13 Цивільного кодексу України не допускає дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах [7].

В даному випадку, якщо тлумачити зловживання правом у формі шикани (з наміром завдати шкоди іншій особі), то можна зробити висновок про те, яка реалізує шкоди є не обов’язковим. Це можна пояснити тим, що відповідальність для особи, що вчиняє такий намір, не настає — їй лише може бути відмовлено у захисті належного їх права. Отже норма має лише охоронний характер від дій уповноваженої особи [32].

Під зловживанням правом в інших формах більшість науковців пропонує розуміти поведінку суб’єкта, що не має на меті заподіяння шкоди, але об’єктивно її спричиняє. В даному випадку можливі ситуації, за яких: а) суб’єкт діє у рамках належного йому суб’єктивного права, але порушує загальні принципам права, моралі; б) суб’єкт діє у рамках належного йому суб’єктивного права, але, отримуючи користь для себе, порушує чиїсь інтереси (при цьому суб’єкт міг скористатися іншими, менш шкідливими засобами і заподіяна шкода є більшою, ніж отримана користь); в) суб’єкт діє у рамках належного йому суб’єктивного права, але своїми діями унеможливлює користування правами іншими суб’єктами. П. 5 ст. 13 ЦК не допускає використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісну конкуренцію. Пункт 6 ст.13 визначає, що у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою — п’ятою цієї статті, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Кримінальне законодавство містить досить великий перелік статей, які стосуються зловживання правом. Це статті 167 (зловживання опікунськими правами), 191, 262, 308, 312, 313, п. 2 ст. 320, 357, 410, (вказані статті передбачають відповідальність за злочини, які вчиненні шляхом зловживання службовим становищем), 364 (зловживання владою або службовим становищем під якими розуміють умисне, з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби, якщо воно заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб), 423 (зловживання військовою службовою особою владою чи посадовим становищем), 435 (незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними) Кримінального кодексу України [2].

Адміністративне законодавство, у свою чергу, не залишило поза увагою явище зловживання правом. Стаття 166-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення закріплює відповідальність за такий вид зловживання як зловживання монопольним становищем на ринку [3].

П. 2 ст. 5 Господарського кодексу України визначає недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, ст. 29 пояснює: зловживання монопольним становищем на ринку — це нав’язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав’язування товару, не потрібного контрагенту; обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін; інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) суб’єктів господарювання; встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів; встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції [4], ст. 255 передбачає збитки, заподіяні зловживанням монопольним становищем.

П. 4 ч. 1 ст. 247 Сімейного кодексу України визначає право дитини на захист від зловживань опікуна чи піклувальника [5].

Стаття 351 Митного кодексу України передбачає відповідальність посадових осіб митного органу за дії, спрямовані на переміщення товарів, транспортних засобів через митний кордон України поза митним контролем, тобто їх переміщення через митний кордон України поза місцем розташування митного органу або поза часом здійснення митного оформлення, або з використанням незаконного звільнення від митного контролю внаслідок зловживання службовим становищем посадовими особами митного органу [6].

Ст. 46 Закону України «Про інформацію» визнає неприпустимість зловживання правом на інформацію. Під цим у законі розуміється те, що інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини.

Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю.

Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом [8].

Утім, зловживання процесуальними правами у законодавстві України згадується лише двічі: ч. 4 ст. 43-4 ГПК України встановлює можливість для суду зобов’язати заявника, який вимагає вжиття запобіжних заходів, забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит господарського суду; ч. 4 ст. 153 ЦПК України містить аналогічні положення щодо забезпечення позову.

Натомість, процесуальний закон (ч. 3 ст. 27 ЦПК України, ч. 2 ст. 22 ГПК України) містить загальні та принципові положення щодо необхідності добросовісного здійснення процесуальних прав.

Існує думка, що як не можна передбачити усіх можливих форм реалізації суб’єктивного права, так і не можна заборонити і усіх випадків використання права на шкоду іншим особам. Тому, коли розмір шкоди від таких дій досягає рівня суспільної небезпеки, то до винуватого мають застосовуватися різні заходи кримінальної, адміністративної, цивільної відповідальності [17].

До того ж, як зауважують деякі науковці [24], сам процес прийняття нормативно-правових актів спонукає до можливих зловживань, адже вже на цьому етапі закладаються можливі «шляхи» користування нормою «на власний розсуд» (наявність альтернативних санкцій).

Не завадило б нам і таке: не запроваджувати певні права або пільги, поки не буде виписано механізм проти зловживання ними. Це має бути передбачено в будь-якому нормативному документі, аж до буденних розпоряджень райдержадміністрації.

Причина появи все нових і нових статей, що містять заборону на той чи інший вид зловживання правом обумовлена тією обставиною, що коли окремий вид зловживання правом достатньо активно поширюється, то законодавець, який вимушений реагувати певним чином, вводить заборонні статті у відповідне галузеве законодавство, оскільки лише факт закріплення відповідної заборони у нормативному акті дозволяє говорити про те, що той чи інший елемент правової системи бере участь у правовому регулюванні [21, 22]. Проте, у свою чергу, відсутність у законодавстві дефініції поняття «зловживання правом» певним чином ускладнює застосування даних статей на практиці.

Як видно з наведених прикладів, застосування в чинному законодавстві терміна зловживання, в більшості випадків позначає зловживання правом, що дозволяє відповісти на запитання про спосіб зловживання. Тому, зловживаючи правом, суб’єкт використовує його всупереч інтересам інших осіб. У більшості випадків термін зловживання правом використовується для позначення зловживання приналежними особі суб’єктивними правами. Таким чином, зловживання правами, владними повноваженнями, як і зловживання окремими видами батьківських прав — це використання прав всупереч їх цільового призначення. З огляду на вищевикладене можна зрозуміти, що зловживання правом тісно пов’язане з процесом здійснення суб’єктивних прав [27, 338-339].

До того ж, некоректно, на думку О.О. Поротікової вводити у правовий лексикон зловживання правом у якості єдиного для приватного і публічного права інституту. Зокрема, на її думку, немає підстав вважати посадові повноваження суб’єктивними правами [30, 167].

Необхідно також відмітити, що як іноземний, так і українській законодавець не дають чіткого розкриття поняття «зловживання правом» у формулюваннях закону. Зміст даного поняття визначається тісно пов’язаними між собою судовою практикою (яка є досить багатою за кордоном і тільки починає формуватися у сучасній Україні) та правовою доктриною. Окрім того, подібні дії мають підлягати також оцінці із позицій добропорядності, розумності та справедливості. Очевидно, протягом найближчого часу в Україні буде узагальнюватися судова практика із метою застосування норм про заборону зловживання правом, що, у свою чергу, слугуватиме матеріалом для подальшого розвитку вітчизняної теорії зловживання правом [22].

3 .1 Зловживання правом у корпоративних правовідносинах

Зловживання правом знаходить свій прояв у багатьох сферах суспільних відносин. Корпоративні відносини, які характеризуються наявністю значної кількості різних суб’єктів, що мають іноді абсолютно протилежні інтереси, не є виключенням. При цьому реалізація окремих прав акціонера можлива лише при належному, добросовісному використанні своїх прав іншими акціонерами, членами виконавчих органів, виконанні обов’язків з боку самого товариства. Особливістю більшості майнових корпоративних прав, що їх має власник акції, учасник товариства є те, що вони є потенційними і безпосередньо пов’язані зі здійсненням немайнових прав на участь у діяльності органів товариства. Причому виникнення майнових прав кожного акціонера ставиться в залежність не від здійснення кожним із них свого немайнового права, а від здійснення цього права усіма акціонерами [36].

Наприклад, вимагати виплати дивідендів акціонер зможе лише у випадку прийняття рішення про виплату дивідендів на загальних зборах, проведених легітимно і за наявності кворуму, тобто необхідно, щоб акціонери, які володіють акціями у сукупності більше 60 %, реалізували своє право на участь в управлінні товариством.

Нормальна робота самого акціонерного товариства як окремого суб’єкта права та учасника економіки також залежить від добросовісного здійснення акціонером своїх прав. Так, досить розповсюдженими стають випадки, коли акціонери фактично паралізують діяльність акціонерного товариства шляхом оскарження рішень загальних зборів акціонерів, виконання яких є необхідним для нормального функціонування товариства. При цьому акціонери діють у межах своїх прав — підстави для оскарження рішень можуть бути різними: невчасно повідомили про проведення зборів, не надали всю інформацію про порядок денний тощо. Метою таких дій з боку акціонера є або намагання продати свої акції товариству в 5-10 разів дорожче від ринкової ціни (так званий корпоративний шантаж — грінмейл), або ж створення необхідних умов для захоплення контролю над товариством. Зазвичай такий спосіб захисту прав акціонера як оскарження рішень органів товариства є одним із найбільш ефективних способів захисту порушених прав. Тому виникає необхідність провести розмежування між належною реалізацією суб’єктивних прав акціонера (учасника товариства) та зловживанням акціонером цими правами, що має наслідком порушення прав та законних інтересів інших акціонерів та (або) самого акціонерного товариства.

Цивільний кодекс України 2003 року вперше на законодавчому рівні закріпив положення, які визначили принципи здійснення суб’єктивних цивільних прав. Серед таких принципів значну роль відіграє принцип заборони зловживання правом. Відповідно до частини 3 статті 13 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Вчинення таких дій є підставою для застосування як спеціальної санкції у вигляді відмови від захисту цивільного права (ч. 2 ст. 16 ЦКУ), так і застосування загальних положень про відшкодування шкоди, якщо така була заподіяна зловживанням правом (глава 82 ЦКУ).

Незважаючи на те, що ЦКУ є чинним упродовж більше трьох років, судова практика в Україні по застосуванню норми ч. 3 ст. 13 ЦКУ поодинока, а її узагальнення відсутнє. Пояснюється це, насамперед, тим, що відсутні і єдині критерії для кваліфікації дій учасників цивільних відносин як зловживання правом, і визначення самого поняття зловживання цивільним правом. На жаль, через недотримання вимог Закону України «Про Конституційний Суд України», що ставляться до конституційного подання, було відмовлено у порушенні конституційного провадження 47-ми народним депутатам щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої, шостої статті 13 Цивільного кодексу України. Але з самого тексту конституційного подання, наведеного в Ухвалі Конституційного Суду України від 24.01.2007 року за № 7-у/2007, вбачається складність кваліфікації судами дій як зловживання правом. Сказано, що Верховний Суд України у постанові від 27 вересня 2005 року за касаційною скаргою ВАТ «Комерційний банк «Славутич»», зазначив, що судами не наведено правового обґрунтування висновку, що звернення ВАТ «Комерційний банк «Славутич»» до господарського суду Київської області із заявою про порушення справи про банкрутство СВК «Агрофірма «Зоря»» мало на меті завдати йому шкоди або є зловживанням правом з боку ВАТ «Комерційний банк «Славутич»» в інших формах, а не було наслідком наміру захистити свої порушені права. Як наголошується в постанові, право на звернення до суду гарантоване Конституцією України. Це право може бути реалізоване, коли особа вважає, зокрема, що її права порушені. Особа зазвичай не є такою, що діє неправомірно і тоді, коли суд відмовляє їй у задоволенні позову, заяви, скарги чи припиняє провадження у справі про банкрутство, порушеній за її заявою. Негативні наслідки для такої особи у наведених випадках охоплюються покладенням на неї судових витрат відповідно до процесуального законодавства. Правомірна ж поведінка особи не може бути підставою для задоволення позову про відшкодування нею шкоди. Не вдаючись до детального аналізу зазначеного обґрунтування Верховного Суду України, необхідно звернути увагу на те, що процедура банкрутства іноді використовується саме для завдання шкоди іншим особам. Так, наприклад, Листом від 20 січня 1999 року Вищий Арбітражний Суд РФ № С 1-7/УП-61 рекомендував арбітражним судам «мати на увазі, що процедура банкрутства може використовуватися з метою перерозподілу власності, усунення конкурентів, у зв’язку з чим необхідно детально досліджувати конкретні обставини справи з урахуванням вимог статті 10 Цивільного кодексу РФ» [40].

З іншого боку, оскільки господарським судом було відмовлено у порушенні справи про банкрутство через, як зазначено, недоведеність безспірності вимог кредитора, це означає, що кредитор — ВАТ «Комерційний банк «Славутич» не мав права подавати заяву про порушення справи про банкрутство до суду. А немає суб’єктивного права — немає підстав говорити про зловживання правом. Такі неоднозначні тлумачення норми ч. 3 ст. 13 ЦК України, відсутність судової практики з цього питання призводять до необхідності доктринального тлумачення поняття «зловживання правом», вироблення єдиних критеріїв для класифікації дій по реалізації суб’єктивного права, якими завдається шкода правам та інтересам інших осіб.

Дослідження проблеми зловживання правом, окремих його форм проводилося багатьма вченими. Незважаючи на це, наука цивільного права не виробила єдиного підходу до визначення поняття зловживання правом. Більш того, погляди цивілістів на цю проблему є різними і в багатьох випадках протилежними. Так, одні автори виступають проти використання самого поняття зловживання правом як такого, що позбавлене правового сенсу, вважаючи, що право не може використовуватися протиправно (М.М. Агарков) [9].

Інші ж погоджуються з існуванням категорії зловживання правом, але вважають, що цим поняттям охоплюються випадки, коли уповноважений суб’єкт припускається недозволеного використання свого права і при цьому зовні завжди спирається на суб’єктивне право (М.І. Бару) [11].

Сучасний російський дослідник проблеми зловживання правом В.І. Ємельянов пропонує обмежити сферу застосування категорії зловживання правом випадками використання права всупереч встановленому законом або договором обов’язку здійснювати його в інтересах іншої особи [16].

Зловживання правом — це дії особи в реалізації свого суб’єктивного цивільного права, наслідком яких є завдання шкоди або створення загрози завдання шкоди правам та законним інтересам іншим учасників цивільних відносин, за відсутності прямої вказівки закону на заборону таких дій. Тобто у разі прямої заборони використовувати певне суб’єктивне право на шкоду правам та законним інтересам інших осіб, говорити про зловживання правом немає підстав. Якщо є пряма заборона закону, то при визначенні цих дій правопорушенням необхідно посилатися на порушення конкретної норми права, а не на порушення загального принципу здійснення цивільних прав, визначених статтею 13 ЦКУ. Так, при використанні права власності на шкоду інтересам та свободам громадянина необхідно вказати порушення заборони, встановленої ч. 5 ст. 319 ЦКУ, а тому підстави говорити про наявність зловживання правом власності в цьому разі відсутні.

Стаття 10 ЦК РФ схожа за змістом з нормою статті 13 ЦК України.

Як зазначалося, сфери суспільних відносин, у яких може знайти прояв порушення принципу заборони зловживання правом, дуже різноманітні. Це і зобов’язальні відносини, відносини по реалізації особистих немайнових прав, наприклад права на інформацію тощо.

Прикладів зловживання правом у корпоративних відносинах є надзвичайно багато. І це пояснюється тим, що при рівних корпоративних правах, можливість їх реалізації — різна, залежно від розміру участі в товаристві. Акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій, можуть, формально не порушуючи правові норми, фактично усунути «дрібних» акціонерів від управління товариством, приймаючи рішення, які суперечитимуть їхнім інтересам (рішення про розподіл прибутку, виплату дивідендів).

Необхідно зазначити, що особливістю корпоративних правовідносин є те, що цим правовідносинам не притаманний принцип рівності акціонерів. Є принцип рівності прав із акції. А це означає, що акціонер, який володіє великим пакетом акцій та може одноосібно визначати шлях розвитку товариства, не зловживає своїм правом на управління, якщо приймає рішення, які економічно невигідні власникам дрібного пакету акцій. Так, приймаючи рішення про розподіл прибутку таким чином, щоб його більша частина спрямовувалася на розвиток товариства, а менша — на виплату дивідендів, мажоритарний акціонер намагається збільшити інтенсивність розвитку товариства, в яке він вклав найбільше коштів, у порівнянні з іншими акціонерами, котрі зацікавлені у високих дивідендах, і лише опосередковано цікавляться, за рахунок чого ці дивіденди будуть виплачуватись. Але бувають випадки, коли у разі можливості впливу на прийняття рішень, що вимагають більшість у не менш як % голосів акціонерів, які беруть участь у загальних зборах акціонерів, мажоритарні акціонери можуть фактично позбавити міноритаріїв права участі в товаристві. Для цього мажоритарні акціонери приймають рішення, наприклад, про збільшення статутного капіталу товариства шляхом додаткового випуску акцій або збільшення номінальної вартості акцій. До жовтня 2000 року практикувалося прийняття рішень щодо збільшення номіналу акцій таким чином, що обміняти старі акції на нові могли тільки «великі» акціонери. Наприклад, 86542 старі акції одного з київських підприємств прирівнювалися за номіналом до однієї нової. Зрозуміло, власник трьох старих акцій одержати одну нову жодної можливості не мав, адже йому належить лише 3/86542 акції, тобто дробова акція. За загальним правилом, дробові акції існувати не можуть, тому їх викупили мажоритарії «за справедливу ціну», яку самі ж і встановили [20].

Ця ситуація змінилася у зв’язку із затвердженням Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 14 вересня 2000 року за № 125 Положення про порядок реєстрації випуску акцій акціонерного товариства при зміні номінальної вартості та кількості акцій без зміни розміру статутного фонду. Пункт 8 цього Положення забороняє проведення консолідації акцій у разі, якщо існують власники цінних паперів, яким належить кількість акцій, що не може бути обміняна на цілу кількість акцій нової номінальної вартості, тобто добуток коефіцієнта деномінації на кількість належних власнику цінних паперів, що підлягають консолідації, не є цілим числом.

Є також приклади зловживання правами з боку міноритарних акціонерів. Наприклад, в Україні ряд АТ вже дізналися про існування корпоративного шантажу з боку міноритаріїв, так званого грінмейлу. В класичному варіанті грінмейл — це зловживання міноритарними акціонерами своїми правами з метою отримання прибутку від продажу акцій самому ж товариству .

Дії зі здійснення корпоративних прав, які можна класифікувати як зловживання, переважно, полягають у постійних вимогах надати інформацію про діяльність товариства; акціонери, які мають пакет акцій більше 10 %, вимагають скликання позачергових зборів та проведення перевірки фінансового-господарської діяльності правління товариства тощо. Невиконання з боку товариства цих вимог або ж інші допущені товариством порушення є підставою для численних скарг до державних контролюючих органів, а також позовів до судів, в яких позивачі активно застосовують різні види забезпечення позовних вимог, які ускладнюють і навіть паралізують діяльність товариства (арешт майна, банківських рахунків, заборона проводити загальні збори акціонерів, відсторонення правління від керівництва діяльністю товариства тощо).

Все це негативним чином впливає як на ефективність роботи товариства, діяльність якого спрямована на отримання прибутку, так і в цілому на ділову репутацію товариства. Це призводить до того, що товариство погоджується придбати акції недобросовісного акціонера за значно завищеною ціною з єдиною метою — припинити шкідливі дії з боку недобросовісних акціонерів. Але в нашій країні, за досвідом Російської Федерації, грінмейл має ширшу сферу застосування. Зазначені дії можуть бути спрямовані на здійснення недружніх поглинань.

Практиці відомі випадки, коли внаслідок подання позовів акціонерами до акціонерного товариства (при цьому підстави позовних вимог особливого значення не мають) та застосування судом заходів забезпечення позову шляхом відсторонення членів правління від керівництва діяльністю товариством та призначення тимчасового правління зі складу осіб, запропонованих позивачем, за час проведення судових засідань, на яких з’ясовувалась обґрунтованість позовних вимог, та оскарження ухвали про забезпечення позову, активи товариства виводилися на інші підприємства і товариство фактично ставало фінансово неспроможним.

Тут необхідно звернути увагу на два моменти: по-перше, кваліфікувати зазначені дії як зловживання правом можна лише за наявності обґрунтованих позовних вимог, наявності порушення прав міноритарного акціонера з боку товариства. Якщо правові підстави для подання такого позову відсутні, права та інтереси акціонера не порушувалися, говорити про зловживання правом неможливо, оскільки відсутнє саме право.

По-друге, у наведених прикладах суди часто допускають помилку у застосуванні норм процесуального законодавства щодо вжиття заходів забезпечення позовів.

Так, ч. 3 ст. 152 Цивільного процесуального кодексу України визначає, що вид забезпечення позову, повинен бути співмірним із заявленими позивачем вимогами, а ч. 1 ст. 66 Господарського процесуального кодексу зазначає, що забезпечення позову допускається, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Це означає, що, наприклад, відсторонення від керівництва членів правління, як спосіб забезпечення позову про зобов’язання надати інформацію про діяльність товариства, не є співмірним із позовними вимогами.

Окрім того, важливе значення має розмежування дій міноритарного акціонера щодо зловживання правом, спрямованих на завдання шкоди товариству, отримання власного прибутку від шантажу чи недружнє поглинання, та діями акціонера, спрямованими на захист справді порушеного з боку товариства чи мажоритарного акціонера права. Розмежування таких дій можливо лише при повному аналізі обставин справи та з’ясуванні мети, з якою акціонер до них вдавався, адже законодавство України містить мало гарантій прав міноритарних акціонерів, у зв’язку з чим випадки порушення їхніх прав на практиці непоодинокі.

Ще один прояв зловживання правом відомий у практиці — використання акціонером своїх прав для заборони іншому акціонеру брати участь у загальних зборах акціонерів. У цьому випадку також здійснюється право на забезпечення позову особою, що заявляє позовні вимоги до акціонера, якого бажають усунути від участі у загальних зборах.

Основна мета таких дій — тимчасова зміна співвідношення сил в органі управління товариством, що приймає рішення в інтересах зацікавлених осіб. Так, наприклад, для того, щоб усунути від участі в загальних зборах акціонерного товариства (АТ-1) акціонера, що також за організаційно-правовою формою є акціонерним товариством (АТ-2), достатньо знайти акціонера АТ-2, який має хоча б одну акцію та має більш-менш обґрунтовані претензії до АТ-2 щодо порушення його прав (як варіанти — не надали інформацію про діяльність товариства, невчасно повідомили про проведення загальних зборів, оскарження рішення загальних зборів, що зачіпає права та інтереси акціонера тощо).

Такий акціонер подає позов до АТ-2 та у якості забезпечення позову просить суд накласти арешт на акції АТ-1 та заборонити АТ-2 брати участь у загальних зборах АТ-1. Якщо таке рішення було прийняте напередодні загальних зборів АТ-1 і вручене реєстратору в день їх проведення, то у АТ-2 мало шансів потрапити та взяти участь у діяльності вищого органу товариства.

Цікавою є позиція Пленуму Верховного Суду Російської Федерації щодо законності таких дій (Постанова №12 від 10.10.2002 року), відповідно до якої суд не вправі забороняти проведення загальних зборів акціонерів, оскільки це суперечить нормам Конституції РФ (статті 31 — право збиратися мирно, без зброї, проводити збори та демонстрації), а також порушує право акціонерів, що не оскаржують рішення, на участь у загальних зборах акціонерів, надане їм федеральним законом «Про акціонерні товариства» . Маючи право на звернення до суду із позовом (якщо на це є правові підстави та його права були порушені) та на забезпечення позову у зазначеному прикладі акціонер АТ-2 зловживає цим правом. Бо це право використовується не з метою забезпечення виконання рішення по справі, а з метою усунення АТ-2 від участі в управлінні АТ-1. Такий вид зловживання правом також використовувався на практиці для здійснення недружніх поглинань.

Необхідно зазначити, що Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові від 22 грудня 2006 року № 9, як і Пленум Верховного Суду РФ, роз’яснив судам, що при розгляді справ, предметом яких є оскаржене рішення загальних зборів господарського товариства, судам необхідно враховувати, що заборона проводити такі збори порушує право на участь у них та управлінні товариством тих його учасників, котрі не оскаржили це рішення, і суперечить змісту заходів забезпечення та меті їх застосування, яка полягає в захисті інтересів учасника процесу, а не в позбавленні (порушенні) прав інших осіб.

Але українська вища судова інстанція пішла далі і роз’яснила судам, що вони не повинні вживати таких заходів забезпечення позову, які пов’язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори товариства, складати список акціонерів, що мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів та приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо).

На практиці є випадки і зловживання корпоративними правами учасниками товариства з обмеженою відповідальністю. Відповідно до ч. 1 ст. 64 Закон України «Про господарські товариства» визначає підстави виключення учасника з товариства з обмеженою відповідальністю. Такими підставами є систематичне невиконання або неналежне виконання обов’язків, або перешкоджання своїми діями досягненню цілей товариства.

Таким чином, неучасть у зборах учасників не може бути підставою для виключення учасника з товариства з обмеженою відповідальністю, навіть за наявності перешкоджання такою поведінкою досягненню цілей товариства (адже участь в управлінні не є обов’язком, а також неучасть не можна розглядати як дію).

Отже, Закон України «Про господарські товариства» не передбачає негативних наслідків у разі блокування діяльності вищого органу товариства з обмеженою відповідальністю.

Якщо ж неучасть у зборах учасників з метою недобору кворуму та неприйняття важливих для діяльності товариства рішень кваліфікувати як зловживання правом (а право може здійснюватися як шляхом активних дій, так і шляхом утримання від їх вчинення), то до особи, яка свідомо не бере участі в зборах учасників, можуть бути застосовані загальні положення про відшкодування шкоди, якщо така була завдана товариству, і цим хоч якось вплинути на недобросовісного учасника. Окрім того, визнавши таку поведінку учасника зловживанням, суд може зобов’язати його припинити зловживання своїми правами (ч. 6 ст. 13 Цивільного кодексу України).

Також як варіант запобігання такій поведінці можна розглянути надання статутом сили обов’язку дотримання розробленого кодексу корпоративної етики товариства, у якому закріпити заборону зловживання правами, з метою завдання шкоди товариству та/або іншим учасникам. Тоді можна застосувати при допущенні зазначеної вище поведінки учасника норму ч. 1 ст. 64 Закону України «Про акціонерні товариства» та виключити його зі складу товариства за невиконання обов’язку дотримання правил корпоративної етики.

Підсумовуючи викладене вище, можна зробити висновок, що зловживанням правом акціонера (учасника товариства) є порушення загальних принципів здійснення цивільних прав, за якими особа повинна здійснювати свої права з урахуванням прав та законних інтересів інших акціонерів (учасників) і самого товариства, не допускаючи умисного завдання шкоди.

У зв’язку з тим, що законодавство не містить чітких санкцій за вчинення дій, які аналізувалися, виникає необхідність кваліфікації їх як зловживання правом. Метою кваліфікації таких дій, як зловживання корпоративними правами, є застосування негативних наслідків вчинення таких дій. Такими наслідками є, зокрема, відмова у захисті цивільного права, яким суб’єкт зловживав (ч. 6 ст. 13 ЦК).

Особа, права та інтереси якої були порушені в результаті зловживання правом уповноваженим суб’єктом, має право на відшкодування завданої їй шкоди, як шкоди, завданої неправомірними діями (правопорушенням).

Такими особами можуть бути як інші акціонери товариства, права яких порушені, так і саме товариство, якому завдано шкоду внаслідок зловживання його акціонерами своїми правами. Відшкодування шкоди має відбуватися за загальними положеннями, що містяться в главі 82 Цивільного кодексу України.

3 .2 Зловживання процесуальними правами учасниками господарського процесу

З моменту виникнення процесу вирішення спорів між особами, який регулювався державою, надання певного кола прав, якими вони користались під час руху цього процесу, виникає бажання особи використовувати ці права не за призначенням, з метою спричинити для іншої сторони спору негативні наслідки. Існування подібного явища мало місце ще за часів у Римській імперії, де правова думка сягнула високого для тих часів розвитку.

Минуло багато часу, однак проблема зловживання процесуальними правами не втрачає своєї актуальності і на даний час. Чимало дій в господарському процесі можна кваліфікувати як зловживання процесуальними правами. Однак, на жаль, немає дієвого механізму, який би запобігав таким діям. Зазначеним і обумовлена актуальність даного дослідження.

Проблемі зловживання процесуальними правами у цивільному та арбітражному процесах присвячували свої дослідження багато російських вчених, таких як Є.В. Васьковський, В.П. Грибанов, А.Н. Єрмаков, А.В. Юдін, Я.В. Грель, Н.А. Шебанова. Досліджувалась ця проблема в окремих її аспектах і вітчизняними науковцями. До поля зору українських правознавців вже потрапляли проблеми застосування не за призначенням процесуальних прав. Зокрема, їм присвячувались дослідження С. Андрощука, Д. Ігнатова, Е. Ткаченка. Досить детально проаналізовано це явище, але в дещо іншому ракурсі, в роботах А. Смітюха.

В багатьох країнах як континентального так і англо-американського права існує таке правове явище, як зловживання процесуальними правами. Законодавство ряду європейських країн усвідомило всю значимість і серйозність даної проблеми, про що свідчать норми, що стосуються зловживання процесуальними правами, і надані судам повноваження по боротьбі з ними. Санкції за подібні зловживання застосовуються у Франції, Бельгії, у меншому ступені — у Голландії. Процесуальне законодавство ні однієї з країн не виробило чіткого і ясного визначення поняття зловживання процесуальними правами. Однак у ньому є норми, що містять загальні положення про «лояльність і чесність» учасників процесу як невід’ємних елементах процесуальної поведінки сторін (відповідні норми є в італійському процесуальному кодексі, процесуальних законах ряду латиноамериканських країн, Модельному кодексі для країн Латинської Америки) [38].

У дореволюційній, радянській та вітчизняній науковій літературі немає однозначного поняття зловживання процесуальними правами. Так, Є.В. Васьковський визначає зловживання процесуальним правом як «неприпустиме здійснення права, що спрямовано проти правильного, своєчасного розгляду і вирішення справи або веде до вкрай несправедливих результатів для противної сторони» [13, 677].

Як правопорушення розглядає зловживання правом В. П. Грибанов. Він надає наступну дефініцію: «зловживання правом є особливий тип цивільного правопорушення, вчиненого уповноваженою особою при здійсненні їм приналежного йому права, зв’язаний з використанням недозволених конкретних форм у рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки [14, 47].

А.Н. Єрмаков розглядає в якості зловживання правом будь-яку поведінку суб’єкта, що прямо не порушує правові розпорядження, але спрямована на недосягнення мети судочинства, а саме на правильний і своєчасний розгляд і вирішення справи. «Особа, — як зазначає А.Н. Єрмаков, — може прямо не порушувати вимоги закону, але діяти не відповідно до його мети і заподіяти визначена шкода правам і законним інтересам інших осіб» [18, 124].

Підтримуючи основну ідею Є.В. Васьковського, Я.В. Грель визначає зловживання процесуальним правом як неприпустиме здійснення права, що звернено проти правильного, своєчасного розгляду і вирішення справи, рівноправності сторін або веде до вкрай несправедливих результатів для противної сторони [12, 10].

Діюче господарське процесуальне законодавство не надає поняття зловживання процесуальними правами, воно навіть не містить такого словосполучення. Однак, відповідальність, яку суд може покласти на сторону за дії, що кваліфікуватимуться як зловживання процесуальними правами, в Господарському процесуальному кодексі України (далі — ГПК України) передбачена. Зокрема, частина 2 статті 49 ГПК України, встановлює, якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, господарський суд має право покласти на неї державне мито незалежно від результатів вирішення спору. Крім того, стаття 83 ГПК України зазначає, що одним з прав господарського суду при прийнятті рішення, є стягнення в доход Державного бюджету України з винної сторони штрафу у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону.

Стан дослідження питань про службові зловживання в науці кримінального права. Поняття «звільнення від матеріальних витрат». Світоглядні засади кримінальної відповідальності за зловживання владою або службовим становищем та її соціальна зумовленість.

дипломная работа