Реферат договірне право

Контрольная работа

Функції цивільного права

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою впорядкування останніх. Вони визначаються специфікою предмета і методу цивільного права, а також завдань (цілей), поставлених перед ним.

Функції права можна класифікувати у такий спосіб: загальносоціальні та спеціально-соціальні (юридичні).

Загальносоціальні:

  • інформаційна — інформування громадян, тобто доведення до відома адресата, про напрямки регулювання суспільних відносин, про їхні права, обов’язки та відповідальність (правова інформація);
  • орієнтаційна — орієнтування громадян на позитивні правові настанови, які пропонують оцінку права та готовність діяти відповідно до його норм (правомірна поведінка);
  • виховна — загальноправовий вплив на духовну сферу, виховання поважання права (правове навчання).

Спеціально-соціальні (юридичні):

  • регулятивна функція — упорядкування суспільних відносин, визначення лінії поведінки людей, наділення їх певними правами та обов’язками;
  • охоронна функція — встановлення та гарантування державою заходів юридичного захисту та юридичної відповідальності, порядку їх покладання та виконання, яка має на меті витиснення шкідливих для суспільства відносин та охорону позитивних.

Регулятивна функція права може бути поділена на статичну та динамічну:

1. регулятивна статична — функція упорядкування суспільних відносин шляхом закріплення основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб (наприклад, фіксування правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження).

Здійснюється за допомогою дозвільних (таких, що надають правомочності) та заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу;

2. регулятивна динамічна — функція забезпечення активної поведінки суб’єктів права (наприклад, покладання обов’язку сплачувати податки, відбувати військову повинність).

Здійснюється за допомогою зобов’язуючих норм, які спричиняють правовідносини активного типу.

Охоронна функція виражається у такому:

1) визначення заборон на вчинення протиправних діянь;

2) встановлення юридичних санкцій за вчинення таких діянь;

3) безпосереднє застосування юридичних санкцій до особи, яка вчинила правопорушення.

Охоронний вплив права здійснюється за допомогою спеціальних охоронних норм, а також регулятивних норм, спрямованих на охорону суб’єктивних прав.

15 стр., 7234 слов

Право та політика: їх політика, значення та взаємозв’язок

... охоронному режимі регулятивних норм. Останні мають місце при порушенні суб'єктивних прав і зверненні для їх захисту до компетентних державних органів. Охоронна функція спрямована на захист позитивних суспільних відносин шляхом усунення ...

Варто розмежовувати загальноправові на рівні цивільного права та специфічні цивілістичні функції.

Загальноправовими функціями, що проявляються на цивілістичному рівні, є:

1) інформаційно-орієнтаційна. Здійснюється ознайомлення суб’єктів цивільних відносин із концепцією прав людини (приватної особи), засадами визначення становища приватної особи, загальними тенденціями правового регулювання в цій галузі тощо. Таким чином, відбувається орієнтація суб’єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав та обов’язків. У разі невиконання цих завдань учасники цивільних відносин практично втрачають можливість усвідомлювати себе суб’єктами приватного права, а відтак не можуть повною мірою реалізувати свої цивільні права та обов’язки;

2) виховна (запобіжно-виховна, превентивна).

Полягає у вихованні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо. Невиконання цивільним правом цієї функції може призвести до розмивання межі між правом і «неправом», до порушення одними суб’єктами цивільних відносин у процесі реалізації ними цивільних прав інтересів інших осіб, до зловживання цивільними правами тощо;

3) регулятивна. Полягає в позитивному регулюванні цивільних відносин, наданні прав та обов’язків їх учасникам, встановленні правил поведінки суб’єктів цивільного права;

4) захисна. Виконує завдання захисту цивільних прав та інтересів від порушень. Досягається ця мета шляхом передбачення правових засобів належного виконання цивільних прав та обов’язків, встановлення відповідальності за цивільні правопорушення тощо.

Аналізуючи зазначені функції в цілому, можна дійти висновку, що вони властиві будь-якій галузі права, але набувають специфічних властивостей за рахунок предмета (сфера приватних або ж цивільних відносин) та методу досягнення мети, виконання завдання. Водночас цивільне право виконує специфічні, властиві лише йому функції, що є передумовою, проявом і результатом застосування цивільно-правового методу регулювання.

Специфічними функціями в галузі цивільних відносин є:

1) уповноважувальна функція. Полягає в тому, що цивільне право створює нормативну базу передумови для саморегулювання у сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою угоди сторін цивільних відносин.

Ця функція є специфічною цивілістичною функцією, оскільки лише в цій галузі учасники відносин можуть самі визначати для себе правила поведінки, фактично створювати нормативні акти локальної дії тощо.

Концептуальною основою зазначеної функції є відома ще римському приватному праву сентенція: «Дозволено все, що прямо не заборонено законом», яка протиставлялася і протиставляється нині положенню публічного права: «Дозволено лише те, що прямо зазначено в законі»;

2) компенсаційна функція. У процесі її виконання забезпечується можливість поновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквівалентній основі.

Ця функція також властива лише цивільному праву, оскільки в інших галузях мета поновлення порушеного права на еквівалентній основі, як правило, не ставиться. Наприклад, адміністративно-правові норми можуть виконувати функцію припинення правопорушення, навіть повернення учасників відносин у становище, яке існувало до правопорушення. Водночас майнові санкції, котрі застосовуються в цих відносинах, мають завданням покарати правопорушника, але не поновити майнове становище потерпілого. Натомість, у цивільному праві зменшення майна у порушника договірного зобов’язання або в особи, котра завдала шкоди іншій особі, практично завжди означає відповідне прирощення у майновій сфері потерпілого.

5 стр., 2455 слов

Немайнові права фізичної особи

... Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, До особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують їй соціальне буття, належать: право на ім'я; право ... та можливістю вимагати від кожного припинення такої діяльності. право на достовірну інформацію про стан довкілля, ... безоплатно) своє ім'я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім'я, давати ...

2. Спеціальна правоздатність і дієздатність юридичної особи

Якщо до встановлення ринкових відносин цивільна правоздатність юридичної особи була спеціальною (обмеженою), то сьогодні спеціальну правоздатність мають, за загальним правилом, юридичні особи публічного права.

Юридична особа приватного права відповідно до ст. 91 ЦК здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині, тобто вона здатна мати загальну (універсальну) правоздатність.

Виходячи з того, що саме від якості соціального середовища залежить побудова правового регулювання, дієвість систем регулювання, що використовуються у ході юридичного впливу, ЦК сприйняв тенденцію до розширення обсягу правоздатності юридичної особи, враховуючи те, що в ринкових умовах застосування принципу спеціальної правоздатності не відповідає умовам підприємницької діяльності.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Але не всі без винятку юридичні особи приватного права повинні мати загальну (універсальну) правоздатність, оскільки, по — перше, існують підприємницькі товариства, які займаються виключними видами підприємницької діяльності (наприклад, страховою, банківською, туристичною) і не можуть займатися ніякими іншими видами діяльності, тобто правоздатність у них залишається спеціальною.

По — друге, непідприємницькі організації, включаючи непідприємницькі товариства і установи, створюються для досягнення певної мети, а значить надання їм загальної (універсальної) правоздатності не узгоджується з цільовим характером їх діяльності. Зокрема, релігійні організації мають спеціальну правоздатність, пов’язану з метою їх діяльності, тобто із задоволенням релігійних та інших, пов’язаних з ними, потреб. Виходячи з цього, вказані юридичні особи повинні мати спеціальну (цільову) правоздатність.

Надання підприємницьким товариствам та установам можливості здійснення підприємницької діяльності зовсім не означає, що таким чином їх правоздатність повинна бути загальною (універсальною), бо не всі з них взагалі зможуть займатися підприємницькою діяльністю, а, якщо це й відбудеться, то зазначена діяльність повинна, перш за все, узгоджуватися (підпорядкуватися) меті створення організації: прибуток від підприємницької діяльності повинен спрямовуватися тільки на розвиток і функціонування цієї організації і не може бути розподіленим між її засновниками. До речі, це відповідає також тенденції розвитку законодавства інших країн. Зокрема, щодо благодійних організацій законодавство більшості країн закріплює декілька правил стосовно здійснення підприємницької діяльності. По — перше, зайняття нею можливо тільки тоді, коли вона не відволікає від основної мети і є прямим наслідком благодійної діяльності. По — друге, вона повинна провадитися окремою структурою, яка перебуває у власності благодійної організації. По — третє, відносини між благодійною організацією і структурним підрозділом визначаються дуже повно й імперативно.

6 стр., 2507 слов

Права та обов’язки подружжя

... приводу майна, що є у користуванні подружжя; права та обов’язки із взаємного утримання. Подружжя може укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди (правочини): купувати, продавати, обмінювати, дарувати, ... життєдіяльність кожного з подружжя та сім’ї в цілому. В майні подружжя виокремлюють їх загальне майно, яке належить їм обом на праві спільної сумісної власності, та особисте — належить ...

При здійсненні підприємницької діяльності такими організаціями виникає немов би «змішана» правоздатність, яка не тотожна спеціальній, оскільки юридична особа набуває додаткові спеціальні права та обов’язки, але її не можна характеризувати і як загальну, бо вона обмежена певними рамками.

Слід виходити з того, що термін «правоздатність» юридичної особи підлягає поширеному тлумаченню, оскільки у його зміст входять також всі елементи дієздатності. Юридична особа стає правосуб’єктною з моменту створення, тобто у момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною і має можливість набувати цивільні права та обов’язки, здійснюючи їх через свої органи.

Під цивільною правоздатністю науковці розуміють здатність мати цивільні права та обов’язки, правову категорію, яка означає визнання державою за певними суб’єктами цивільних прав та обов’язків. Таким чином, цивільну правоздатність юридичних організацій можна визначити як їх здатність мати цивільні права та обов’язки. При цьому правоздатність суб’єктів цивільного права не слід ототожнювати з належними їм суб’єктивними правами.

Сутність спеціальної правоздатності полягає в тому, що юридична особа має право вчиняти лише дії, спрямовані на досягнення зазначеної в установчих документах мети.

Права і обов’язки юридичних осіб можуть передбачатися в статуті, також можуть виникати й інші права та обов’язки, які прямо непередбачені статутом, але спрямовані на досягнення мети їх створення та діяльності.

Юридичні особи здатні мати особисті немайнові права та обов’язки, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридичні особи мають право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати, на власне найменування, печатки, штампи, символіку.

Для здійснення мети, визначеної в установчому документі, юридична особа, легалізована шляхом повідомлення про заснування, має право:

1. розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

2. представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних органах, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах та організаціях;

3. проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

4. одержувати від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

5. брати участь у розробленні проектів рішень з питань тендерної рівності, що приймаються органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування;

6. делегувати своїх представників до складу консультативно-дорадчих органів з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, що утворюються при органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування.

4 стр., 1735 слов

Право спільної власності. Право інтелектуальної власності на наукове відкриття

... об’єктів інтелектуальної власності і лише в двох його статтях розкриваються поняття і право на наукове відкриття (це питання пока що не набуло подальшого розвитку в законодавчих документах). Але ... власності. Спільне майно може належати сторонам на праві спільної часткової власності чи на праві спільної сумісної власності. Спільна часткова власність має місце тоді, коли частка співвласників у ...

Під цивільною дієздатністю розуміють передбачену нормами права здатність юридичної особи власними діями набувати та здійснювати цивільні права, створювати для себе обов’язки та виконувати їх.

Таким чином, цивільну дієздатність організацій можна визначити як встановлену нормами права здатність власними діями набувати та здійснювати цивільні права, створювати для себе обов’язки та виконувати їх.

3. Форма угоди

Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов’язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

Угоди мають укладатись у певній формі. Форма угоди — це форма волевиявлення особи чи осіб, що укладають угоду.

Закон, зокрема ст. 42 ЦКУ, розрізняє дві форми угод:

  • усну;
  • письмову.

Враховуючи те, що ці форми дуже часто застосовуються, закон найбільш докладно і обґрунтовано регламентує їх, разом з тим закон надає юридичного значення виявленню волі шляхом конклюдентних дій чи мовчання.

Як правило, форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за виключенням випадків, коли закон зобов`язує укласти угоду в певній формі.

Усною є угода, в якій воля сторін виявляється в процесі безпосередніх переговорів між сторонами. До таких переговорів відносять переговори при особистій зустрічі чи по телефону, що не пов`язані з укладанням будь-якого письмового документу.

У відповідності зі ст. 43 ЦКУ угоди, що виконуються під час їх укладання, можуть укладатися усно, якщо інше не встановлено зоконодавством.

Характерною рисою усних угод є співпадання в часі двох стадій їх розвитку — укладання і виконання. Якщо такого співпадання не має, то угода не підпадає під дію ст. 43 ЦКУ.

Прикладом усних угод можуть бути угоди куплі-продажі в магазинах.

Згідно з ч. 2 ст. 43 ЦКУ у випадках укладання угоди в усній формі між юридичними особами чи між юридичною особою та громадянином, сторона, яка оплатила товари та послуги, повинна одержати письмовий документ, що підтверджує одержання грошей та підстави їх одержання. Прикладом може бути чек чи квитанція, що видається в магазині при купівлі товару.

Письмовою є угода, що укладається шляхом складання письмового документу.

Існує два різновиди письмової форми угоди:

  • проста;
  • нотаріальна.

Ст. 44 ЦКУ передбачає випадки укладання угоди у простій письмовій формі: угоди державних, кооперативних та інших юридичних осіб між собою і з громадянами, за винятком угод зазначених в ст. 43 ЦКУ та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством (наприклад, ч. 2 ст. 244 ЦКУ).

Але ст. 44 ЦКУ не дає вичерпного переліку випадків укладання угод у письмовій формі. Так, п.3 ч.1 ст. 44 ЦКУ зазначає, що в такій формі повинні укладатись інші угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми. Прикладами таких угод можуть бути:

  • договір поруки (ст. 191 ЦКУ), що в будь-якому випадку укладається в письмовій формі;
  • договір майнового найму (ч.1 ст.

257 ЦКУ) між громадянами на строк понад один рік.

18 стр., 8581 слов

Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної ...

... подозревают в простоте. Стаття 303 . Право на особисті папери 1. Особисті папери (документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо) фізичної особи є її власністю. 2. Знакомство со ... лица. 2. он физическое лицо, которое распространяет информацию, зобу суждено вести себя конфиденциально. 3. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні ...

Частина 3 ст. 44 ЦКУ вимагає, щоб письмові угоди були підписані особами, які їх укладають. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь яких інших причин не може власноручно підписати угоду, то за його дорученням це може зробити інший громадянин. Підпис останнього повинен бути засвідчений організацією, в якій працює чи навчається громадянин, що укладає угоду, або житлово-експлутуаційною організацією за місцем його проживання, або адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в якому він перебуває на лікуванні, або органом чи службовою особою, що вчинюють нотаріальні дії.

У деяких випадках закон вимагає, щоб угода, укладена в письмовій формі, була нотаріально посвідчена. Так, ст. 47 ЦКУ встановлює обов`язковість нотаріального посвідчення угод лише у випадках передбачених законом:

  • ст. 65 ЦКУ — нотаріальне посвідчення довіреностей;
  • ч.2 ст. 68 ЦКУ — нотаріальне посвідчення довіреностей з правом передоручення;
  • ст. 118 ЦКУ — угода учасників спільної часткової власності про користування житловим будинком;
  • ст. 227 ЦКУ — договір купівлі-продажу житлового будинку;
  • ст. 426 ЦКУ — договір довічного утримання;
  • ст. 541 ЦКУ — заповіт.

Нотаріальне посвідчення угод означає, що її укладання контролюється державним органом — нотаріальною конторою чи приватним нотаріусом, що діють на підставі Закону України про нотаріат. Нотаріальне посвідчення угод введене з метою забезпечення і перевірки їх законності. Так, з`ясувавши, що угода не відповідає всім вимогам закону, порушує права осіб та їх законні інтереси нотаріус відмовляє у вчиненні нотаріальних дій.

4. Час і місце відкриття спадщини

Відкриття спадщини це настання певних обставин, за яких у відповідних осіб виникає право спадкоємства. Законом передбачені такі обставини, що викликають відкриття спадщини:

1) смерть громадянина;

2) оголошення громадянина померлим.

Важливе значення має встановлення часу відкриття спадщини. На момент відкриття спадщини встановлюється коло спадкоємців, які закликаються до спадкування, визначається, яке майно належить спадкодавцю і має перейти до його спадкоємців, з дня відкриття спадщини обчислюється встановлений законом строк для й прийняття тощо.

Часом відкриття спадщини вважається день смерті спадкодавця, вказаний у свідоцтві про смерть, яке видається органами РАГСу. Коли факт смерті встановлюється у судовому порядку, часом відкриття спадщини є дата смерті спадкодавця, зазначена в рішенні суду.

Якщо спадщина відкривається внаслідок оголошення громадянина померлим, часом відкриття спадщини вважається день, коли набрало законної сили рішення суду про оголошення громадянина померлим.

У разі оголошення померлим громадянина, який пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд згідно з частиною третьою статті 21 ЦК, У країни може визнати днем смерті цього громадянина день його гаданої загибелі. За даних умов часом відкриття спадщини буде вважатися цей день.

14 стр., 6982 слов

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини: порядок призначення, ...

... «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» Уповноважений з прав людини здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України і в межах ... і навіть накладання штрафів; на правах надзвичайного прокурора розпочинати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання своїх обов`язків тощо. Після Другої ...

У випадках одночасної смерті (в межах однієї доби) осіб, які є спадкоємцями один одного (наприклад, мати і син загинули при аварії літака), спадкування відкривається після кожного з них окремо.

Точне визначення місця відкриття спадщини має особливе значення для вирішення деяких питань, пов’язаних з порядком спадкування.

Так, нотаріальна контора за місцем відкриття спадщини вживає заходів до охорони спадкового майна (ст. 558 ЦК України); за місцем відкриття спадщини спадкоємці подають до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини (ст. 549 ЦК України), а нотаріальні контори видають спадкоємцям свідоцтва про право на спадщину (ст. 560 ЦК України); за місцем відкриття спадщини кредитори спадкодавця пред’являють претензії до спадкоємців (ст. 557 ЦК України).

Місцем відкриття спадщини відповідно до статті 526 ЦК України вважається:

1) останнє постійне місце проживання спадкодавця, що визначається за правилами статті 17 ЦК України;

2) коли останнє постійне місце проживання спадкодавця невідоме — місцезнаходження майна або його основної частини. Тимчасове місце проживання, як і місце смерті спадкодавця (яке може не збігатися з місцем його проживання), не визнається місцем відкриття спадщини.

Місцем проживання неповнолітніх, які не досягли 15 років, визнається місце постійного проживання їх батьків, усиновителів або опікунів. Так само місцем проживання громадян, що визнані у встановленому порядку недієздатними, визнається місце проживання їх опікунів (ст. 17 ЦК України).

Місцем відкриття спадщини слід вважати певний населений пункт: те чи інше місто, село, селище, а не той район, область або країну, де цей населений пункт знаходиться.

Довідка про місце постійного проживання спадкодавця підтверджує місце відкриття спадщини.

При неможливості одержати таку довідку факт постійного проживання спадкодавця у певному місці може бути встановлений в судовому порядку.

5. Місце, час і спосіб виконання зобов’язання

Виявлення з необхідною точністю місця, в якому має бути виконане зобов’язання, істотне саме тому, що від цього нерідко залежить вирішення інших, дуже важливих практичних питань. У деяких випадках місце виконання зобов’язання визначається нормами, які регулюють даний вид зобов’язань, тобто воно встановлюється в самому законі. Іноді місце виконання зобов’язання може випливати із адміністративного акта. В ряді випадків місце виконання визначається виходячи із суті зобов’язання.

Проте, коли жоден з наведених способів не дає змоги встановити, в якому місці має бути виконане зобов’язання, застосовують загальні правила, встановлені у ст. 167 ЦК України. Вони зводяться до наступного: місцем виконання зобов’язання визнається місце проживання боржника — громадянина або місцезнаходження боржника — юридичної особи. Якщо внаслідок певних обставин первісне місце проживання або місцезнаходження боржника було змінене, про що кредитор був належним чином повідомлений, виконання зобов’язання має здійснюватися за новим місцем проживання або місцезнаходженням боржника. Якщо інше не передбачено законом або договором, у цьому випадку на боржника мають бути віднесені всі витрати, пов’язані зі зміною проживання або зміною місцезнаходження боржника. Однак з цього загального правила встановлені певні винятки:

23 стр., 11038 слов

Основи теорії держави і права

... ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА. Провідною галуззю системи права України є конституційне право. Ця галузь права складається з принципів і норм Конституції України, охоплює правові відносини, які виникають і розвиваються на ... терміну виконання функції держави поділяють на зовнішні ... права відносять нормативний договір, нормативний акт, правовий звичай, судовий чи адміністративний прецедент. Тема ...

1) зобов’язання, які стосуються передачі будівлі або іншої нерухомості (у власність, користування або з іншою правовою метою), виконуються в місцезнаходженні цієї будівлі або іншої нерухомості;

2) грошові зобов’язання (позика, інші грошові зобов’язання, зокрема обов’язок сплатити гроші, який випливає з договору купівлі-продажу або майнового найму) виконуються у місці проживання кредитора на момент виникнення зобов’язання, а якщо кредитор змінив своє місце проживання і повідомив про це боржника, зобов’язання має виконуватися за новим місцем проживання кредитора з віднесенням на його рахунок усіх додаткових витрат, які пов’язані зі зміною місця виконання.

Відповідно до ст. 161 ЦК України належним визнається такий строк виконання, який встановлений законом, договором або випливає із суті зобов’язання. Строк виконання зобов’язання може бути визначений календарною датою або закінченням відповідного періоду часу, а також вказівкою на відповідну подію, яка обов’язково має настати.

Але досить часто на практиці трапляються зобов’язання, строки виконання яких або взагалі не встановлені, або визначені моментом пред’явлення вимоги виконання кредитором. Наприклад, внесений вклад в Ощадбанк, передача речі в гардероб тощо. У цьому разі відповідно до ст. 165 ЦК України кредитор має право вимагати виконання і відповідно боржник має право провести таке виконання у будь-який час. Однак обов’язок виконати таке зобов’язання покладається на боржника в семиденний строк з дня пред’явлення вимоги кредитором, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із закону, договору або суті зобов’язання.

При простроченні боржника кредитор має право або вимагати виконання зобов’язання в натурі, або відмовитися від прийняття виконання. Однак у будь-якому разі боржник зобов’язаний відшкодувати кредиторові збитки, що їх зазнав кредитор у зв’язку із простроченням (ст. 213 ЦК).

Коли предметом виконання є грошова сума, боржник зобов’язаний сплатити за час прострочення 3 відсотки річних від простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір відсотків (ст. 214 ЦК).

За грошовими зобов’язаннями розмір відсотків може встановлюватися і відповідними нормативними актами.

Крім норм щодо прострочення боржника, існують відповідні правила, встановлені на випадок прострочення з боку кредитора. Кредитор визнається таким, що прострочив виконання, якщо він відмовився прийняти надане боржником належне виконання зобов’язання або не вчинив відповідних дій, без яких боржник не може виконати своїх обов’язків. При простроченні прийняття виконання кредитором боржник у свою чергу має право вимагати від кредитора відшкодування заподіяних йому збитків.

У законодавстві регулюється і питання про можливість дострокового виконання зобов’язання. Так, ст. 166 ЦК України передбачає, що боржник має право виконати зобов’язання до строку, встановленого в договорі, якщо інше не випливає із самого договору, не встановлено законом або не випливає із суті зобов’язання. Проте існує цілий ряд таких зобов’язань, які за своїм змістом не можуть бути виконані достроково. Так, при достроковому врученні поздоровчої телеграми або, скажімо, подарунка ювілярові втрачається самий сенс дострокового виконання зобов’язання.

10 стр., 4768 слов

Суб\’єкти трудового права України ( )

... та ради народних депутатів у межах відповідної території. 2. Громадяни як суб’єкти трудового права України Громадянином визнається фізична особа, яка володіє певним цивільним статусом, тобто сукупністю обставин ... діяльність осіб, які займають посади в державних органах та апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. ...

Спосіб виконання зобов’язання перебуває у прямій залежності від предмета виконання. Якщо предмет зобов’язання пов’язаний з якоюсь єдиною річчю, що за своєю природою неподільна, виконання не може бути проведене інакше, як шляхом передачі цієї речі боржником кредиторові відразу і в цілому.

Проте можливі зобов’язання з приводу передачі сукупності речей або відповідної суми грошей, зокрема грошей у договорі позики, кількох однорідних речей у договорі купівлі-продажу або поставки і т.д. У таких випадках зобов’язання може бути здійснене не тільки шляхом вчинення однократного акту, а й частинами — у формі кількох розподілених у часі дій. Виконання зобов’язання частинами нерідко передбачається законом, договором або випливає із змісту і цільового призначення зобов’язання. Так, договір поставки передбачає передачу продукції або товарів певними партіями. Однак, якщо законом або іншою підставою, з якою пов’язане це зобов’язання, не передбачається виконання зобов’язання частинами або таке виконання не випливає із самого змісту зобов’язання, кредитор має право не приймати виконання зобов’язання, яке здійснюється боржником саме такими частинами (ст. 163 ЦК).

У такому разі належним визнається лише виконання, яке здійснюється в повному обсязі у вигляді однократного акту. Зрозуміло, що своїм правом (відмовитися від прийняття виконання) кредитор може і не скористатися, але часткове виконання зобов’язання, проведене за згодою кредитора, визнається вже належним виконанням. Про згоду прийняти часткове виконання можуть свідчити заява кредитора та його конклюдентні дії. Так, якщо кредитор почав використовувати частково надане виконання зобов’язання, то це може тлумачитись, як його згода саме на такий спосіб виконання зобов’язання.

боржник цивільний договір спадщина

Список використаної літератури

1. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. — К.: Право, 1996. — 128 с.

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.// Голос України. — 12, 13 березня 2003 р.

3. Цивільно-процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV з наступними змінами і доповненнями.

4. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 4 лютого 1994 р. з наступними змінами і доповненнями// Основні чинні кодекси і закони України. — К.: Махаон, 2006. — С. 26-29.

5. Бірюков І.А. Цивільне право України. — К.: Істина, 2004. — 224 с.

6. Боброва Д.В. Цивільне право: Підруч. — К.: Вентурі, 2003. — 280 с.

7. Борисова В.I. Цивільне право України. — К.: Юрінком інтер, 2004. -552 с.

8. Дзера О.В. Цивільне право України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 269 с.

9. Кузнєцова Н.С. Цивільне право України: Підруч. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 311 с.

10. Панченко М.І. Цивільне право України. — К.: Знання, 2005. — 493 с.

11. Подопригора О.А. Право інтелектуальної власності в Україні: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 612 с.

12. Святоцкий А.Д. Интеллектуальная собственность в Украине: правовые основы и практика. — К.: Ін Юре, 2003. — 593 с.

13. Харитонов Є.О. Цивільне право України. — К.: Істина, 2003. — 776 с.

14. Шевченко М.Я. Цивільне право України. — К: Ін Юре, 2003. — 408 с.