Право власності на земельну ділянку

Реферат

Зміст

Вступ

Розділ І. Правова природа земельних відносин речового характеру

1.1 Поняття та ознаки земельної ділянки як об’єкта права власності

1.2 Суб’єкти права власності на земельну ділянку

1.3 Зміст права власності на земельну ділянку та обмеження щодо володіння, користування, розпорядження

Розділ ІІ. Набуття, зміна, припинення права власності на земельну ділянку

2.1 Набуття права власності на земельну ділянку

Розділ ІІІ. Способи захисту права власності на земельну ділянку

3.1 Речево-правовий захист

3.2 Зобов’язально-правові та спеціальні способи захисту

Вступ

Земля — це основа основ самого існування і буття людини, найголовніше місце для господарської та іншої діяльності. Земля як найважливіший природний ресурс, є об’єктом більшості відносин речового характеру Зу « ПРО державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»/ВВР, 2004, №51, зокрема відносин власності . Проте земля ро зглядається не як природна екосистема, а як безпосередній об’єкт власності. Через це «земля» у законодавстві визначена через поняття «земельна ділянка». у зв’язку з таким уточненням Земля визнана нерухомим майном, яке стало предметом купівлі-продажу, міни, дарування, іпотеки, здійснення інших угод.

Право власності є найбільш повним правом на майно. тому Актуальність даної теми обґрунтовується постійно зростаючою зацікавленістю здійснення господарської діяльності фізичними і юридичними особами на земельних ділянк ах. Через це визначення підстав набуття і припинення, окреслення меж власності є найбільш важливим у визначенні права власності на земельну ділянку.

Як бачимо, питання визначення об’єкта права власності заслуговує на розгляд у курсовій роботі, оскільки результат дослідження може стати виявленням та розкриттям правової природи земельної ділянки як об’єкта права власності суб’єктів, досягнень та проблемних питань Земельного кодексу України, Цивільного кодексу та інших законодавчих актів про об’єкт права власності. Предмет дослідження є також література та інші наукові матеріали з проблем земельного та інших галузей права, Зокрема щільна увага приділялась працям науковців Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Голотовій О, фахівцям земельного права П.Ф. Кулинич, В.В. Носік, В.І. Семчик, М. В. Шульга, цивілістам О.В. Дзері, Є.О. Харитонову та ін.

4 стр., 1735 слов

Право спільної власності. Право інтелектуальної власності на наукове відкриття

... з 1 січня 2004 року, відкриття входить в перелік охоронюваних об’єктів інтелектуальної власності і лише в двох його статтях розкриваються поняття і право на наукове відкриття (це питання пока що ... не набуло подальшого розвитку в законодавчих документах). Але з огляду на ...

Тож об’єктом дослідження стала правова природа земельної ділянки, як об’єкт права власності, інституту земельного права, норми якого регулюють суспільні відносини належності землі визначені законом.

Розділ І. Правова природа земельних відносин речового характеру .

1.1 Поняття та ознаки земельної ділянки як об’єкта права власності

Право власності на землю є найбільш повним правом на майно. За своєю правовою природою — це одне з основних речових прав. Виступаючи як об’єкт права власності, земля набуває особливих правових рис: вона стає “майном” або “річчю” — тим предметом цивільного, а тепер і земельного права, що відрізняють особливі юридичні ознаки.

Згідно з ст. 14 Конституції об’єктом права власності є не всі землі взагалі, а конкретна земельна ділянка, яка, відповідно до ст. 79 ЗК, являє собою частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Тобто земельне законодавство визначає означену частину земної поверхні, яка схематично відтворена на карті (плані), відмежовану територіально на місцевості від інших частин відповідною межею, відповідними межовими знаками. Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар/За ред. Семчика.—К.: Істина.2003р

На жаль, діюче законодавство не дає єдиного визначення земельної ділянки. Тому норми земельного права, у аспекті тлумачення поняття «земельна ділянка», співпадають з нормами цивільного права, регламентованих ст 373 ЦК і визначають, що право на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар в її межах, на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

ознаки об’єкта

1. оборотоздатність — тобто земельна ділянка може відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва (спадкування, реорганізація юридичної особи) або іншим способом, якщо він не вилучений з обороту або не обмежений в обороті;

2. земельна ділянка як об’єкт цивільного права є нерухомим майном. На підставі цього положення право власності на земельну ділянку, а також її обмеження, перехід і припинення підлягають державній реєстрації в єдиному державному реєстрі установами юстиції. Для земельних ділянок установлена також і спеціальна реєстрація — в органах Державного комітету по земельних ресурсах і землевпорядженню;

3. земельна ділянка, залежно від того, чи можливий її поділ без шкоди для її господарського призначення чи ні, може бути визнана або подільною, або неподільною річчю. Ця ознака є істотною в тому випадку, коли земельна ділянка перебуває в загальній власності, й виникає питання про виділення частини земельної ділянки одному з власників. У випадку, коли земельна ділянка визнається неподільною, власнику не може бути виділена частина ділянки в натурі, а видається грошова компенсація;

4. наступною ознакою земельної ділянки як об’єкта цивільного права (як, втім, і земельного, якщо ділянка використовується громадянами або юридичними особами) є те, що плоди, продукція, доходи, отримані в результаті використання земельної ділянки, належать користувачам цієї ділянки на законній підставі.

9 стр., 4423 слов

Земельне право України

... ділянки до нерухомих речей; глава закріплює основні положення права власності на землю; глави встановлюють права на користування чужими земельними ділянками (сервітут, емфітевзис, суперфіцій). Проте це зовсім не означає, що земельне право як галузь права ...

Аналіз ознак земельної ділянки надає можливість визначити її юридичне значення, а також провести паралель між терміном «земля», який використовуються у нормах законодавства для виявлення об’єкту правового регулювання відносин власності.

1.2 Суб’єкти права власності на земельну ділянку

Ст

а) громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

ЗК України відтворив конституційну норму, що суб’єктами права власності на землю є громадяни, юридичні особи держава (ст. 14 Конституції), а також територіальні громади (статті 142, 143 Конституції).

Якщо ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. встановлював, що суб’єктами права власності можуть бути громадяни України, то у новому ЗК України застосовується слово «громадянин». І це не випадково. ЗК України вирішив, що суб’єктами права власності на землю можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства. Такий висновок випливає із наступного конституційного положення. У Конституції України вживаються терміни «людина», «кожен», «фізична особа», «громадянин» «громадянин України», «іноземний громадянин», «особа без громадянства». Згідно зі ст. 41 Конституції України суб’єктом права приватної власності виступає «кожний», що означає кожна людина, кожна фізична особа, тобто, громадян України, громадяни іноземних держав та особи без громадянства, а також створені громадянами юридичні особи. Таким чином, визнання в ЗК України суб’єктами права приватної власності на землю громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства повною мірою узгоджується з Конституцією України, у ст. 14 якої зазначено, що громадяни набувають право власності на землю виключно відповідно до закону. Для визначення підстав набуття права на земельну ділянку варто керуватись нормами спеціального закону. Так, ст. 81 ЗК регламентує ряд підстав як умову набуття права власності на земельну ділянку громадянами як сукупної категорії осіб.

Юридичні особи, як і громадяни, також визнаються суб’єктами права приватної власності на землю. Визнання юридичних осіб суб’єктами права приватної власності на землю визначається в тому розумінні, що такими можуть бути лише юридичні особи, що засновані громадянами і недержавними юридичними особами, діяльність яких регулюється нормами приватного права.

Територіальні громади сіл, селищ, міст як суб’єкти права комунальної власності на землю реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, до яких згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» належать сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст представляють районні та обласні ради.

12 стр., 5738 слов

Особисті немайнові права авторів — Право — и — ...

... правами. 2. Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими правами. До першої групи відносяться права, що складають зміст авторського та винахідницького права - окремих інститутів цивільного права. Вони утворюють основу права інтелектуальної власності, ... здоров'я. Необхідно підкреслити, що найважливіші особисті немайнові права врегульовані Конституцією України. Особливо потрібно звернути увагу на ...

Суб’єктами права державної власності на землю виступає держава, яка реалізує право через відповідні органи державної влади. Органом державної законодавчої влади, який від імені Українського народу і держави України здійснює повноваження суб’єкта права державної власності на землю, є Верховна Рада України ЗУ «Про землеустрій» / Відомості Верховної ради, 2003, № 36 . Органами державної виконавчої влади, які від імені держави у межах наданої їм Конституцією України компетенції (ст. 116) реалізують право державної власності на землю, є Кабінет Міністрів України, підпорядковані йому міністерства відомства як центральні органи виконавчої влади. Кабінет Міністрів України надані йому повноваження щодо реалізації права державної власності на землю здійснює у формі розпорядження та управління державними землями і регулювання земельних відносин, які визначені ст. 13 ЗК. Виконавчу владу в областях і районах, а також у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. їх повноваження як суб’єктів права державної власності на землю визначені Конституцією України (ст. 119) і Законом України «Про місцеві державні адміністрації» (статті 19, 21, 39) від 9 квітня 1999 р. Розпорядчі й управлінські регулюючі повноваження державної адміністрації як суб’єкта права державної власності на землю визначені також ЗК (ст. 17).

До суб’єктів права державної власності на землю належить Рада міністрів АР Крим ЗУ «Про землеустрій» / Відомості Верховної ради, 2003, № 36. її повноваження у цій сфері визначені Конституцією України (статті 136, 138), ст. 38 Конституції АР Крим від 23 грудня 1998 р. і ЗК України (ст. 16).

Слід зауважити, що державні землі на території АР Крим, які належать до єдиного фонду державних земель України, є також суб’єктом права державної власності Кабінету Міністрів України.

ЦК суб’єктами права власності на земельну ділянку також виділяє іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації, які можуть набувати права власності на земельні ділянки у випадках, визначених законом. Науково-практичний коментар ЦК України:у 2-х т. №-е вид/ за ред О.В. Дзери. -К.: Юрінком Інтер, 2008

Після аналізу вищезазначених фактів варто зробити висновок, що за Законом України здійснення названими суб’єктами права власності на земельні ділянки залежить від їх правового статусу, що складається з певних правомочностей, на які впливають вид суб’єкта, його поведінка, особливості об’єкта та обстановка, у якій діє цей суб’єкт Земельне право України: Підручник за ред / М.В. Шульги.-К.: Юрінком Інтер, 2004; відносин України з іншими державами та міжнародними організаціями.

1.3 Зміст права власності на земельну ділянку та обмеження щодо володіння, користування, розпорядження

Власність на земельну ділянку (землю) — це економічна категорія, яка проявляється у відносинах між людьми у сфері матеріальних благ (цінностей).

Іншими словами — це належність у певному суспільстві матеріальних благ громадянинові, юридичній особі, територіальній громаді чи державі. Це стосується і земельної ділянки (землі).

При цьому для однієї особи належна їй земельна ділянка буде «своєю», а для іншої — «чужою». Власність на земельну ділянку набувається громадянами для облаштування житла, господарських будівель, садівництва, городництва, виробництва сільськогосподарської продукції для власних потреб. Вона набувається юридичними особами — підприємствами та організаціями — для будівництва на ній виробничих майнових комплексів, об’єктів сфери торгівлі, побуту, адміністративних будинків тощо, для виробництва товарної сільськогосподарської продукції.

9 стр., 4457 слов

Держава і право України в період перебудови соціалізму

... добровільність обєднання України з іншими республіками в Радянський Союз. Найвищим органом державної влади УРСР стала Верховна Рада, а в період між її сесіями - президія. Найвищим виконавчим і розпорядним органом державної влади ...

Власність на земельну ділянку, точніше на землю, задовольняє потреби територіальних громад щодо розміщення населених пунктів: сіл, селищ, міст, створення в них соціально-побутової та інженерно-комунальної інфраструктури, виробництв, культурних, науково-освітніх, оздоровчих об’єктів, транспортних мереж, шляхів, інших об’єктів для забезпечення життєдіяльності населення.

Для держави земля (як збірна категорія земельних ділянок) — це насамперед територія, на якій вона розташована і яка за допомогою кордонів відмежовує Україну від інших держав, а всередині держави територіально відмежовує один населений пункт від іншого, одну область (регіон) від іншої. Глотова О.В. Правове ргулювання правочинів щодо земельних ділянок в Укпаїні// Держава і право: збірник наукових праць юридичної і політичної науки. Вип.. 15 — К: Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2003. Земля — це об’єкт природи та середовище для проживання людей і створення для них належних умов буття.

Структура власності на землю розкривається через такі земельно-економічні і державно-організаційні елементи, як володіння, користування і розпорядження землею (земельною ділянкою).

Володіння — це ставлення певної особи до наявної у неї земельної ділянки, панування над нею, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певної конкретно визначеної ділянки, як до «своєї».

Користування означає цільове виробниче чи інше особисте використання землі для певних життєво необхідних потреб з метою задоволення своїх економічних, соціальних і духовних потреб власника чи землекористувача. При цьому використання землі здебільшого пов’язане зі створенням і використанням майна.

Для розпорядження землею характерним є можливість здійснення певною особою самостійного і незалежного розпорядження земельною ділянкою, вирішення її долі, відчуження шляхом продажу, дарування, обміну, заповідання, передачі в оренду. За рішенням власника здійснюється переведення землі з одного економічного стану в інший.

Земельні відносини, у тому числі відносини власності на землю, опосередковуються нормами права і набувають характеру земельних правовідносин. Звідси право власності на землю — це закріплене у земельно-правових нормах право громадянина, юридичної особи чи уповноважених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування володіти, користуватися і розпоряджатися належною йому землею (земельною ділянкою) і законодавче забезпечення цих прав.

Зміст права власності на землю полягає в тому, що власнику в повному обсязі належать усі три види правомочностей, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися. Окремі з цих правомочностей можуть належати і не власникам. Так, володіти земельною ділянкою на законних підставах можуть орендарі, землекористувачі, опікуни, підрядчики тощо Мельник Ю. Праове регулювання та оформлення права власності та користування земельними ділянками// Юстиніан №6 2004р. Таке володіння називається титульним. Право володіння власника відрізняється від права титульного володільця тим, що власник здійснює свою правомочність разом з іншими правомочностями — користуванням і розпорядженням. Щодо титульних володільців, то вони повинні узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору (наприклад, договору оренди) чи адміністративного акта, закону (наприклад, надання земельної ділянки, що перебуває у державній власності, у постійне користування державному сільськогосподарському підприємству).

3 стр., 1167 слов

Загальні положення про речові права Право власності

... речових прав : речове право на своє майно (право власності); речові права на чуже майно: 1) право володіння; 2) право користування (сервітуту); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); ...

У деяких випадках титульний володілець може мати не тільки право володіння, а й право користування, наприклад, при оренді землі.

Право користування земельною ділянкою надає землевласнику право вилучення корисних властивостей землі для задоволення особистих потреб чи потреб інших осіб за волею власника. Наприклад, використання землі для будівництва заводу, житлового будинку, гаража, на зайняття сільським господарством. Слід зауважити, що законним користувачем може бути не лише землевласник, а й інша особа, якій це право надане договором, законом чи адміністративним актом.

Право розпорядження землею — це найбільш визначальна правомочність власника. Воно належить лише власникові землі і реалізується шляхом особистого використання певним чином і для певних цілей, а також шляхом припинення або обмеження свого права. Як і перші дві правомочності, право розпорядження може передаватися за договором третій особі. Наприклад, на підставі договору комісії комісіонер набуває право володіння і розпорядження нерухомістю разом із земельною ділянкою, переданими йому власником з метою продажу на умовах договору комісії. У даному випадку право володіння і розпорядження землею разом з об’єктом нерухомості переходить за договором до комісіонера, за умови, що він не набуває права на використання землі для власних потреб і зобов’язаний звітувати перед землевласником щодо виконання зобов’язань.

Право власності на земельну ділянку, яке включає в себе право володіння, користування, розпорядження, може обмежуватися. Так ст 111 ЗУ встановлюються відповідні обмеження. Серед них так звані: заборона на: продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; передачу земельної ділянки в оренду (суборенду); зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна; продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем; початком і завершенням забудови або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.

Особливим способом обмеження здійснення права власності є рішення судових, слідчих органів про накладення арешту на майно.

Крім вищезазначених обмежень існують ще й просторові межі визначення сфери дії повноважень власника земельної ділянки, які регламентуються ст 79 ЗК.

Реалізуючи право власності на земельну ділянку суб’єкти мають на свій розсуд використвувати її за цільовим призначенням. Проте це право повинно здійснюватись з урахуванням того, що таке користування не повинно порушувати прав інших осіб.

13 стр., 6260 слов

Право орендного землекористування

... особи називаються землекористувачами. Інститут права землекористування є похідним від інституту права власності на землю. При передачі земельної ділянки у користування відбувається перехід ... земельного права України, що називається правом землекористування. Відповідно до Земельного кодексу України землекористування може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без ...

Розділ ІІ. Набуття, зміна, припинення права власності на земельну ділянку

2.1 Набуття права власності на земельну ділянку

право власність земельна ділянка

Відповідно до ст. 14 КУ право власності на землю набувається та реалізується його суб’єктами виключно відповідно до закону. Отже, суб’єктивне право власності на землю виникає на підставах та у порядку, визначеному ЗК та ін. законами України, що регулюють земельні відносини.

Громадяни та юридичні особи як суб’єкти права згідно з земельним законодавством України можуть набувати земельні ділянки у приватну власність або ж у постійне чи тимчасове строкове користування. У постійне користування земельні ділянки набувають юридичні особи із земель державної і комунальної власності. У тимчасове (строкове) користування громадяни і юридичні особи набувають земельні ділянки за договором оренди.

У приватну власність громадяни набувають земельні ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами, а також внаслідок передачі їм земель державної і комунальної власності шляхом приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини і виділення в натурі (на місцевості); ЗУ «Про порядок виділення в натурі земльних ділянок власникам земельних часток (паїв)/ВВР,2003 №38 передача у власність земельної ділянки у розмірі належної їм земельної частки (паю) Кулініч П.Право на земельну частку (пай) та його реалізація//Юстиніан № 2, 2003р..

Юридичні особи, засновані громадянами України або юридичними особами України, можуть набувати земельні ділянки у власність для здійснення підприємницької діяльності у разі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

У ст. 116 ЗК України врегульовані відносини щодо набуття громадянами та юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Підставою набуття права на землю у таких випадках є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах установлених цим Кодексом

Розділ ІІІ. Способи захисту права власності на земельну ділянку

3.1 Речево-правовий захист

Сторінки 143-146 земельного права(143-144)

Важливим є віндикаційний позов, який є позовом неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову: предмет і підставу. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, підставою посилання на належне йому право, юридичні факти що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Таким чином, предметом віндикаційного позову є вимога не володіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна (земельної ділянки) з чужого незаконного володіння.

11 стр., 5173 слов

Поняття, зміст права власності ( )

... законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності. 1. Загальне поняття власності і права власності Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному ... не може бути в такій же мірі прийнятним, коли індивід привласнює результати власної праці. У такому разі привласнення майна одним індивідом не супроводжується відчуженням його ...

Підставою віндикаційного позову є обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому земельної ділянки з чужого незаконного володіння (це факти, що підтверджують право власності на витребуване майно, вибуття його з володінь позивача, перебування його в натурі у відповідача та ін.).

Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов’язально-правових відносин щодо спірного майна (земельної ділянки).

Таким чином, якщо якась річ вибула з володіння власника, останній може витребувати її в особи, що нею володіє. Але витребувати річ він тільки може у незаконного володільця, тобто від такого, який володіє річчю без законних підстав. Підставою може бути, наприклад, договір або адміністративний акт.

Відносно державних організацій вирішення цього питання безпосередньо пов’язано з їхніми правами щодо розпорядження закріпленим за ним майном. Якщо згідно із законом державна організація не може самостійно розпоряджатися майном даного виду, то у разі перебування такого майна у незаконного володільця (наприклад, у кооперативної організації громадянина) вона повинна пред’явити саме віндикаційний позов.

Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю. Як відомо, власнику крім права володіння належить ще й право розпорядження річчю. Ці права власника теж можуть бути порушені.

Можливі випадки, коли власник здійснює своє право володіння річчю, але хтось перешкоджає йому користуватися або розпоряджатися нею. Тоді власник може звернутися до суду з негаторним позовом про усунення порушень його прав. Тобто власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків.

Речево-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуально-визначеного майна, яке є об’єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого мають утримуватися усі оточуючі особи.

Предметом негаторного позову є сама вимога позивача про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності, не поєднаних з позбавленням володіння.

Юридичною підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усунути тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, які Мали місце у минулому, що зумовлює те, що на вимоги за негаторним позовом не поширюються строки позовної давності.

Захист цивільних прав (права власності) — це заходи чи сукупність заходів (способів), що їх застосовують у разі порушення цих прав, або сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, застосовуваних у зв’язку зі здійсненням проти цивільних прав порушень і направлених на відновлення або захист майнових інтересів їх володільців. Проте і в цій позиції є вразливе місце, оскільки захист цивільних прав тут проявляється лише у стадії реалізації права та ототожнюється із засобами, спрямованими на відновлення порушеного права (інтересу).

23 стр., 11038 слов

Основи теорії держави і права

... його абстрактних приписів на зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків. правовідносини Об’єкти права Суб’єкти права юридичні факти юридичну відповідальність. Сенс юридичної відповідальності у тому, що держава може ... української державності складна і суперечлива. На території нашої Батьківщини існували і занепадали різні держави: рабовласницькі, держави північного Причорномор’я, Русь, ...

3.2 Зобов’язально-правові та спеціальні способи захисту

Ці засоби забезпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов’язання, тобто між особами, пов’язаними між собою певними правами та обов’язками. На відміну від речових засобів захисту права власності, які ґрунтуються на праві власника вимагати від будь-кого утримуватися від порушення його абсолютного права, зобов’язальні засоби захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосовувати примусові заходи у правовідносинах з конкретно визначеними учасниками відносних правовідносин, у яких є уповноважена і зобов’язана особа

Як відомо, всі зобов’язання поділяються, зокрема, на договірні і позадоговірні. Відповідними особливостями характеризуються засоби захисту прав та інтересів суб’єктів договірних і позадоговірних зобов’язань.

Так, у договірних зобов’язаннях уповноважена особа може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом:

  • а) примусу боржника виконати обов’язок у натурі, у тому числі передати кредиторові майно у власність;
  • б) розірвання договору;
  • в) застосування мір відповідальності;
  • г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом (наприклад, повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тимчасове користування).

Захист права власності чи права на власність у зобов’язальних правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об’єктом є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності. Такими є всі договори, що забезпечують перехід права Власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, дарування тощо), перехід майна у тимчасове користування, (договори майнового найму) та ін.

Зобов’язання, що виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, врегульовані главою 83 ЦК України. Зміст цього зобов’язання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов’язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. У разі невиконання цього обов’язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або господарський суд. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Важливою особливістю цього способу захисту є застосування його незалежно від вини зобов’язаної особи.

На мій погляд, ефективність засобів захисту інституту безпідставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними та неукладеними. За недійсною угодою кожна сторона зобов’язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а коли неможливо повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.