Держава і право Київської Русі

Реферат

ДЕРЖАВА І ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Зміст

1. Утворення, розвиток і занепад Київської Русі.

2. Суспільний лад.

3. Державний устрій.

4. Характеристика права.

1. Утворення, розвиток і занепад Київської Русі

У “Літописі Руському” (який містить “Повість временних літ”, “Київський літопис” і “Галицько-Волинський літопис”) тричі згадується назва “Україна”: під 1187 і 1189 рр. (у Київському літописі) та 1213 р. (у Галицько-Волинському літописі).

Науковці вважають, що назви існували паралельно “Україна” як назва краю і “Київська Русь” як назва держави. З кінця 16 ст. назва “Україна” вживається в офіційних документах іноземних держав.

Формування державності на території України відбувалось у процесі розкладу первіснообщинного ладу східних слов`ян і зародження феодальних відносин у 7-9 ст. “Повість временних літ” згадує такі східнослов`янські племена: поляни (їх очолили брати Кий, Щек і Хорив та заснували м.Київ), сіверяни, древляни, дуліби (згодом вони розділились на бужан і волинян), уличі, тиверці, хорвати — з них вийшли українці; дреговичі, кривичі, радимичі — від них походять білоруси; словени (ільменські слов`яни — з центром у м.Новгороді) і в`ятичі — предки росіян. Усі ці племена становили певну етнічну і культурну спільність. У 7-8 ст. східні слов`яни проживали територіальною сільською общиною (“мир”, “вервь”), яка була союзом індивідуальних господарств (малих сімей), притому існувала колективна власність на общинні землі, які періодично перерозподілялись між окремими сім`ями.

Патріархальне рабство

1. масовому застосуванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утримання рабів було б надто дорогим і нерентабельним;

2. сільська община затримувала розвиток рабовласництва;

3. була відсутня широка варварська периферія, яка б постачала рабів-полонених;

4. високий рівень розвитку продуктивних сил зумовив зацікавлення робітника у застосуванні знарядь праці, що стало несумісним з використанням незацікавлених рабів;

5. рабовласницький лад в інших державах вже відмирав.

У 8-9 ст. у східних слов`ян виділяються заможні сім`ї, формується соціальна верхівка суспільства, яка поступово привласнює собі право збирати з членів общини продукти на загальні потреби общини і розпоряджатись ними, тобто виникає рання форма продуктової ренти. Знать, яка феодалізується, проживає в укріплених “городищах” — зародках міст. Представники знатних родів очолюють племена, а згодом стають князями зі спадковою владою, що стало початком процесу перетворення союзів племен у феодальні князівства.

7 стр., 3248 слов

Устаревшие слова и неологизмы в различных стилях речи

... электронные источники для предоставления более полной информации. Цель работы - изучение употребления как устаревших слов, так и неологизмов в различных стилях речи. Задачами данной работы является ... русского литературного языка. В современной юмористической и сатирической поэзии устаревшие слова также часто используются как средство создания иронической окраски речи. Глава 2. Неологизмы и ...

До часу утворення Київської Русі існувало понад 100 східнослов`янських племен, об`єднаних у 14 великих союзів племен — за назвою племені, яке їх об`єднало. На початках формою організації їх правління була військова демократія. Союзи племен створювались передусім для війни і оборони, тож на чолі їх ставав військовий ватажок, який витісняв інших старійшин. Військо становили усі боєздатні чоловіки, з яких почала виділятись дружина ватажка. Ще зберігались первісні демократичні установи — Народні збори (Віче) і Рада старійшин, але Народні збори перетворились у збори воїнів, що виконували волю військового ватажка, який, спираючись на дружину, міг нехтувати звичаями племені. Тобто, відбувався процес перетворення органів суспільного самоврядування у державні органи, а військової демократії — у військово-ієрархічне правління-князівство. Завершувалось оформлення відокремленої від населення публічної влади з апаратом управління, що поширювалась на окрему територію. Військовий ватажок союзу племен ставав управителем-князем, а його близьке оточення — його радниками і намісниками.

Найінтенсивніше розвивалось створене у 7-8 ст. об`єднання союзів племен полян і на межі 8-9 ст. виникає перша держава (як союз союзів племен) східних слов`ян — Руська земля, в яку увійшли союзи племен: Русь*, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Цей союз охопив територію близько 120 тис.км2 і простягнувся на 700 км на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об`єднанні, ймовірно (науковцями достовірно не встановлено), династія Кия, представниками якої у середині 9 ст. були князі Дір і Аскольд. Суспільство Руської землі поділялось на знатних і бідних. Князь щорічно збирав данину з населення. Здійснювались дипломатична діяльність (у 839 р. надсилались посли до візантійського і німецького імператорів) і військові походи (у 860 р. флот з 200 кораблів з`явився під Константинополем — Царгородом).

Джерелом права був звичай. Особливо захищались майнові відносини — забезпечувалось право володіння, користування майном і право власності; данина, полюддя, податки, а також майнові права сім`ї. За особливо тяжкі злочини передбачалась смертна кара. Існував княжий суд, який засуджував, зокрема, до вигнання, та “божий суд”, який судив на підставі поєдинку сторін. У 867 р. було засновано першу християнську єпархію і охрещено верхівку суспільства на чолі з князями. У 9 ст. Русь охоплювала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

У середині 9 ст. виникає друга слов`яно-фінська Новгородська держава внаслідок об`єднання навколо Новгорода союзів племен на чолі зі словенами, які запросили на престол у 862 р. 3 братів-варягів: Рюрика, Синеуса і Трувора. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем над землями словенів, кривичів (з центром у Полоцьку) і фінських племен (мері, весі і муроми).

По смерті Рюрика у 879 р. у Новгороді князював Олег (879-912), що теж походив з варяг. У 882 р. він здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда і Діра, заволодів Києвом та об`єднав два політичних центри в єдину державу — Київську Русь. У 883-885 рр. він розширив її територію на підкорених древлян, сіверян, радимичів. Олег уклав договори Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр., які засвідчують, що Київська Русь мала розвинену політичну систему і національне право та виступала як рівноправний з Візантією суб`єкт міжнародного права.

12 стр., 5855 слов

Туристичні ресурси Київської області

... інші слов’янські племена. Процес завершився утворенням держави Русь з центром у Києві; який літописець ... туризму к Київській області. Структурно І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ Киевская область зажарилась зимой Украины, в ... експансії польських феодалів і католицької церкви було антифеодальне селянсько-козацьке повстання 1594 – ... люд. Чарівна душа нашого народу, його думи і пісні надихали на ...

За правління Ігоря (912-945), вбитого древлянами при повторному зборі з них данини (полюддя), було встановлено залежність Новгорода від Києва та укладено договір Київської Русі з Візантією 944 р. Його дружина Ольга (945-960 — регентство від імені малолітнього сина) не вела воєн (лише хитро і підступно помстилась древлянам за вбивство її мужа) і прийняла християнство. ЇЇ єдиний син Святослав (960-972) здійснив багато походів і був убитий печенігами (степові кочові варварські племена) при поверненні з Болгарії. У 972-979 рр. точилась боротьба за престол між його синами Володимиром, Олегом і Ярополком. Володимир, прозваний у народі Великий (980-1015), завершив об`єднання усіх східнослов`янських земель та частини фінських і литовських племен у складі Київської Русі — на початку 11 ст. територія Київської Русі становила 1,1 млн. км2 з населенням близько 4,5 млн. чол. З 988 р. він запровадив християнство як державну віру — у великих містах було засновано єпархії і Київський єпископ отримав титул митрополита; з прийняттям християнства було створено церковні суди. У 992 р. він здійснив похід на Закарпаття і відтоді там закріпилась назва “Русь”. З місцевих старших дружинників він призначав намісників і воєвод, зникли місцеві “ясні князі”.

Володимир Великий віддав управління різними землями Київської Русі своїм 12 синам (від різних дружин), а центральне управління зосередив у своїх руках. По смерті Володимира за престол боролись його сини Святополк (прозваний у народі Окаянним — за вбивство своїх братів Бориса і Гліба, та Святослава), Мстислав і Ярослав, прозваний у народі Мудрий, який переміг (1019-1054) і об`єднав майже усі руські землі, крім Полоцька. При ньому було укладено першу збірку законів “Руську Правду”, яка діяла на всій території Київської Русі. Остаточно утвердилось християнство (близько 1039 р.), було засновано Київську митрополію (за століття Київський князь Ізяслав ІІ Мстиславич (1146-1149) розірвав церковний зв`язок з Константинополем, самостійно призначивши Київського митрополита).

Київська Русь за часів Ярослава Мудрого вела широку дипломатичну діяльність, а сам князь встановив багато особистих міжнародних зв`язків*. У заповіті Ярослав Мудрий поділив державу між 5 синами: Ізяславом (посідав Великий Київський престол у 1054-1068 рр., та внаслідок народного повстання у Києві у 1068 р. Київським князем було проголошено Полоцького князя Всеслава Брячиславича, згодом — у 1070-1073 рр. і 1077-1078 рр.; загинув у битві з сином Святослава Олегом), Святославом (1073-1076; відібрав престол в Ізяслава за підтримки брата Всеволода), Всеволодом (1078-1093), — які утрьох утворили союз, який вирішував усі справи у Київські Русі, — та Ігором і Вячеславом, а Галичину дав внуку Ростиславу — сину померлого Володимира. Відтоді розпочався період розпаду єдиної Київської Русі. У 1093-1113 рр. князював Святополк Ізяславич, Київська Русь зазнавала частих половецьких нападів. У 1097 р. з ініціативи князя Володимира Всеволодовича Мономаха відбувся Любецький з`їзд, на якому князі спробували припинити чвари і об`єднались для боротьби із зовнішніми ворогами, та було узаконено владу кожного князя у його землі-вотчині. В 1113 р. помер Святополк, у Києві відбулось народне повстання проти бояр і купців, і на престол запросили Володимира Мономаха (1113-1125), що пообіцяв обмежити лихварську сваволю та забезпечити права закупів.

14 стр., 6733 слов

Обмеження прав на землі в Україні

... ділянки обмежується категоріями земель; - б) обмеження прав на землю, обумовлені встановленням прав інших осіб на земельну ділянку, надану у власність чи користування особі, права якої обмежуються. Наприклад, обмеження прав на землю, викликані встановленням земельних сервітутів, ...

Він відновив великокнязівську владу на більшій частині руських земель; вів вдалу боротьбу з половцями. У 1125-1132 рр. князював його найстарший син Мстислав Володимирович; він підкорив полоцьких князів; та його правління стало завершенням періоду єдності на Русі. У 30-40-х рр. 12 ст. Київська держава внаслідок князівських міжусобиць розпадається. У 1169 р. молодший син Мономаха суздальський князь Андрій Боголюбський (батько Юрія Долгорукого — засновника Московського князівства) зруйнував Київ, що стало початком занепаду Київської Русі; а у 1203 р. Київ спустошив князь Рюрик і половці. У 1240 р. Київ взяли монголо-татари, що започаткувало панування монголо-татарського іга. Тож до остаточного занепаду Київської Русі спричинились 2 чинники: внутрішній — князівські міжусобиці, і зовнішній — монголо-татарська навала.

2 . успільний лад

У 9 ст. формується клас феодалів, до якого належали Київський і місцеві князі та бояри. Князі збільшували свої землеволодіння внаслідок захоплення пустуючих та общинних земель, перетворюючи притому общинників у феодально залежне населення; а бояри — також за рахунок великокнязівських і князівських пожалувань. Найбільшим феодалом був Великий Київський князь

  • він розпоряджав общинними землями, які вважались державними, роздаючи їх своїм дружинникам. У 10 ст. формується великокнязівський домен (з лат. domen — володіння) і домени місцевих князів — це приватні маєтки, які належали не державі (оскільки Великий Київський князь як глава держави виступав верховним власником усієї землі Київської Русі), а безпосередньо князям як феодалам. Князі отримували прибутки від свого феодального господарства, із суду, збирали данину;
  • згодом частину цих прибутків стали отримувати і бояри.

З`являються і боярсько-дружинні приватні землеволодіння — вотчини. До 11 ст. бояри називались “княжі (кращі) мужі” і становили верхівку князівської військової дружини; вони були радниками князя, притому могли його вільно залишити і перейти на службу до іншого; з них князь призначав воєвод та інших урядовців. Потім вони стали називатись “боляри” (з лат. boliy — більший) — мали великі земельні наділи, часто мали свої військові дружини, брали участь у князівських радах, на вічі, у князівській адміністрації посідали вищі державні посади — так виникали цілі династії бояр-урядовців. Нижче становище посідали менші бояри дітські і отроки. Верства бояр не була замкнутою кастою — до неї міг увійти будь-хто за визначні заслуги перед князем (державою).

Феодальна власність на землю мала ієрархічний характер — князі окремих феодальних володінь перебували у васальній залежності від Великого Київського князя, та водночас самі мали дружинників, яким надавали землі в умовне володіння (за несення ними військової служби).

15 стр., 7178 слов

Історія держави і права Стародавнього Риму

... осіб і захищала права лише своїх членів. Прибуле населення, яке опинилося поза римською родовою общиною, отримало назву плебсу. Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли ...

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був феодальний двір. Великий князь проживав у Києві, де знаходились органи верховної державної влади і великокнязівський двір. Великокнязівські двори, у яких правили князівські тіуни (слуги-урядовці) та проживав адміністративний персонал, дружина, челядь, яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді, Вишгороді, Берестові та інших поселеннях-великокнязівських доменах. Чернігів, Переяслав, Галич, Ростов і Смоленськ були центрами окремих місцевих князівств. Дрібніші міста були центрами боярських вотчин і церковних землеволодінь.

З введенням християнства великим феодалом стала церква. Формується духовенство, верхівку якого становили митрополит, єпископи та ігумени монастирів. Духовенство поділялось на: 1. чорне (монаше) — ченці і черниці, а часто до них належали представники вищих верств населення (князі, княгині, бояри), які здебільшого засновували монастирі; і 2. біле (мирське) — священики, диякони, дяки, паламарі, причетники; ними були середні і малозабезпечені верстви населення, які перебували під юрисдикцією церкви; з них виділялось вище духовенство — єпископи, архімандрити та ін. Наприкінці 11 ст. виникло церковне землеволодіння — внаслідок захоплення пустуючих і общинних земель, дарувань князів і бояр, купівлі і обміну земель; притому, найбільшими землевласниками були монастирі. Церква отримувала великі прибутки від поборів (десятину), церковного суду, пожертвувань заможних людей.

Феодальне землеволодіння охоронялось законодавством; за феодалами закріплювались особливі привілеї — посилено захищалось їх життя, недоторканість, честь і гідність, приватна власність; вони не сплачували данину. Тобто, поряд з класовим поділом суспільства відбувався процес формування замкнутих груп населення — станів.

Другий великий стан на початках зародження Київської держави становили вільні общинники. Основна маса сільського і міського населення — “люди”, “чернь” — були вільними людьми, здебільшого селянами-общинниками, які, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту свободу. В їх поселеннях-громадах зберігалась колективна власність на землю. Формально у політичних правах вони були рівноправні з боярами, заможними купцями і ремісниками, брали участь у Народних зборах (Вічі), але сплачували данину (полюддя), яка збиралась з “диму” (дому).

Поступово, з розвитком держави, вільні общинники перетворюються на феодально залежне селянство внаслідок таких причин:

1. держава почала збирати з них данину (розмір якої залежав від кількості і якості селянської землі) та окремі феодали змушували їх відробляти панщину або стягували оброк; згодом великі князі стали накладати на сільську общину високі податки, побори, різні повинності, а також передавали право збору данини і судових штрафів та право суду своїм васалам;

2. феодали часто захоплювали общинні землі;

3. селяни часто розорювались внаслідок стихій і неврожаю, а тому добровільно переходили під владу і опіку феодалів.

Третій стан населення Київської Русі становили смерди. До середини 11 ст. більшість людей були ще відносно вільними і сплачували князям данину — спершу хутром, а потім грішми. Наприкінці 11-напочатку 12 ст. більшість з них стають феодально залежним напівселянським населенням внаслідок князівських і боярських поборів, участі у воєнних походах, стихійних лих, епідемій, неврожаю, феодальних міжусобиць та нападів кочівників. Вони були особисто вільні, мали право переходити до іншого патрона. Разом із сім`єю смерд господарював у своєму “селі” (землі), яку князь давав йому під умову відбування повинностей на його користь — служби в ополченні, сплати податку. Він мав у своєму володінні господарські будівлі, дім, худобу, але його майнові права були обмежені. Якщо смерд помирав, не залишивши синів, його майно (і земля) повертались князю (на відміну, якщо помирав феодал, який не мав синів, його майно переходило у спадок дочкам).

20 стр., 9893 слов

Магдебурзьке право

... лавному. как бьіло за великого князя Вітовта". І хоча у грамоті термін "Магдебурзьке право" не вживається (його, очевидно, замінено поняттям "містке право"). Великий князь через п'ять років (1499 р.) у ... і т.д. Але й зажадали вони за свою підтримку чимало - місцеве самоврядування, що ввійшло в історію за назвою Магдебурзького права. Магдебурзьке право юридично закріплювало права й волі громадян, а ...

Смерд, який завоював довіру князя, міг стати міністеріалом-імцем, отроком, дітським, старостою; але смерд-боржник міг бути перетворений у феодально залежного закупа.

Численну групу феодально залежних людей становили рядовичі, які перебували у тимчасовій феодальній залежності на підставі договору — “ряду”. Однією з категорій рядовичів були закупи селяни (смерди), які розорились і потрапили у боргову кабалу до князів і бояр — брали у них грошову позику (“купу”) і отримували від них земельний наділ або осідали на землі феодала і обробляли її, отримуючи частину врожаю. Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати на полі (ролейний закуп), доглядати худобу феодала (випасати її), тобто мав відбувати панщину. Феодал наділяв закупа господарським знаряддям і робочою худобою. Закуп міг мати і власне господарство, реманент, тяглову худобу. Якщо закуп залишав феодала, то повинен був повернути йому позику. Закуп був юридично вільним, але істотно обмеженим у своїх правах, напівзалежним. За втечу від феодала закуп перетворювався у повного (“обільного”) холопа. За крадіжку, вчинене закупом, відповідав його феодал (“господар”), а закуп ставав повним холопом. За провину феодал міг піддати закупа тілесному покаранню. Феодал не мав права продавати закупа у холопи, а в разі продажу сплачував штраф, а закупу повертали свободу. Закуп ніс матеріальну відповідальність за втрати і збитки, заподіяні ним у господарстві феодала; у незначних справах він міг виступати у суді як свідок і звертатись до суду зі скаргою на свого господаря.

Окрему категорію людей становили ізгої (“гоїти” — “жити”) — люди, позбавлені свого попереднього стану, які вибули з однієї категорії людей і не потрапили до іншої; тобто, “зжиті”, вижиті, вибулі з певного соціального стану, верстви, групи люди, які не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. Залежно від того, з якого стану вони потрапили в ізгойство, ізгої поділялись на 2 види: 1. вільні — вихідці з вільних верств суспільства: збанкрутілі купці; діти священиків, які не навчились грамоті; сини, батьки яких померли, не отримавши права власності; вони були вільні, поки самі не ставали закупами чи холопами; 2. залежні — холопи і челядь, які викупились з рабства на волю; здебільшого вони залишались під владою свого господаря, а якщо йшли від нього, то ставали залежними ізгоями; ці вільновідпущеники здебільшого переходили у залежність від церкви.

До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, відпущеники, задушні люди — селяни маєтків, відданих церкві на спомин душі, та прощеники.

24 стр., 11762 слов

Яка роль моралі і права в демократичному суспільстві

... Поняття моралі і права як специфічних форм людської свідомості Мораль і право як ... суспільстві найімовірніше існує раціональна проблема морально-правової відносності. Як у теорії А.Енштейна, так і в ... правом, і через відносини між первісними людьми, які складалися в первісній громаді, регулювали напрочуд легко і просто. Судова процедура змінювалася на громадівські збори, а ритуали згодом на віче ...

Невільними, рабами були челядь і холопи. Джерела рабства: військовий полон (перетворення у челядь; а всі решта джерела спричинювались до холопства); купівля невільної людини, одруження з рабинею без “ряду” (без укладення договору з її господарем), продаж збанкрутілого боржника (зокрема, купця за борги), самопродаж, покарання закупа за провину чи втечу від феодала, народження від батьків-холопів, вступ “без ряду” на посаду тіуна (уніфікована, узагальнена назва всіх князівських слуг з різними функціями) чи ключника до феодала. Челядин був цілком безправним рабом, що перебував під владою свого господаря. Холоп іноді наділявся певними правами — як боярський тіун міг виступати у суді як видок, але не міг бути послухом. Холоп не мав власності, а сам був власністю свого господаря. Господар відповідав за угодами, укладеними його холопом. За крадіжку, вчинену холопом, відповідав його господар (сплачував потерпілому штраф); за вбивство холопа його господар отримував компенсацію (“урок”).

Вільні люди відповідали за допомогу, надану ними холопу-втікачу, та навпаки, мали сприяти поверненню його господарю. Холоп міг отримати свободу через самовикуп або звільнення його господарем, внаслідок чого він переходив в ізгойство. Феодали часто посаджували своїх рабів на господарствах і вони ставали залежними селянами. Згодом рабство майже зовсім зникло, зокрема, цьому сприяло християнство, яке не визнавало невільництва, а поза тим, історично давньоруському народу не була властива така форма суспільних відносин.

Міське населення

3. Державний устрій, За формою правління Київька Русь була, Великий Київський князь

З кінця 10 ст. відбувається посилення військово-політичної діяльності Київських князів, також вони займаються організацією будівництва шляхів, мостів; та придушенням народних повстань (1068 і 113 рр.).

У 11-12 ст. вони набувають верховну законодавчу та виконавчу і судову владу, стають главами адміністрації і верховними військовокомандувачами. Право спадкування престолу, яке раніше надавалось старшому братові за принципом “старшинства”, стало передаватись старшому сину за принципом “отчини”; винятком було Чернігівське князівство, де влада передавалась старшому брату, а по його смерті поверталась старшому сину престолоспадкодавця; однак, порядок переходу князівської влади у спадок не визначався жодними правовими нормами.

З розвитком держави поділ її території на військово-територіальні одиниці замінюється на адміністративно-територіальні одиниці: землі, які поділялись на волості, а ті — на села. Управляти Київським князям допомагали намісники (посадники), волостелі, тіуни, старости та інші представники адміністрації. Посадники, на відміну від тисяцьких і сотських, які були передусім командирами дружини, а вже згодом отримували адміністративні функції, — відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях (у найважливіших центрах) на чолі округу чи міста. Як представники князя вони здійснювали його функції: судили, збирали данину і різні мита (спеціальні пункти збору данини називались погости), відали поліційними справами, керували військовими силами міста, а також у їхньому віданні перебувала прилегла сільська територія. Здебільшого князі призначали посадниками бояр та інших “добрих мужів”. Посадники і волостелі (управителі волостей, які здійснювали адміністративні і судові функції) мали найближчих помічників — тіунів та помічників зі спеціальних справ — мечників, мостників, вирників. Селами управляли старости, які обирались жителями. Усі ці посадові особи за службу отримували не плату від князя, а з населення “корм” у вигляді різних поборів. Так формується на зміну десятковій система кормління (посадництва).

11 стр., 5173 слов

Поняття, зміст права власності ( )

... що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності. 1. Загальне поняття власності і права власності Існування людини забезпечується головним чином завдяки ... врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, ...

З розвитком феодалізму виникає

Місцеві князі.

Феодальні з`їзди., Рада бояр (Боярська дума)

Віче . Ще існували Народні збори, які з племінних сходів давніх слов`ян перетворились у збори вільних (тобто, усіх, крім рабів) дорослих чоловіків міста, у т.ч. бояр, міської феодальної верхівки (“старців градських”), купців, ремісників тощо. Віче вирішувало важливі справи життя міста, обирало і усувало посадових осіб (навіть запрошувало на престол, як Володимира Мономаха, і виганяло князя), укладало з князями “ряд” (договір, який укладався між міським населенням і князем при його вступі на престол, що передбачав взаємозобов`язання князя правити справедливо і не ущемлювати прав народу, а той, натомість, обіцяв не посягати на його владу та не чинити опорів, заворушень тощо), вирішувало питання війни і миру, комплектувало народне ополчення і обирало його ватажків, а також Віче скликалось під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом Віча була Рада; оскільки Віче збиралось рідко, то Рада не лише представляла його, а й фактично замінювала; до неї входила лише міська знать. Відомі такі скликання Віча: древляни на Вічі постановили вбити князя Ігоря за стягнення з них данини повторно; у 970 р. Новгородське Віче запросило до Новгорода князя Володимира Великого; у 997 р. — Віче у Бєлгороді (с.Білгородки Києво-Святошинського району Київської області) внаслідок оточення міста печенігами; у 1016 р. — у Новгороді, у 1068 р. Київське Віче обрало Великим князем Полоцького князя Всеслава, у 1113 р. Київське Віче запросило на престол Мономаха та ін. У різних містах значення Віча відрізнялось — у Новгороді було більш вагомим, ніж у Чернігові. Віче не набуло характеру державного інституту і не переросло в орган представництва різних станів (як у Західній Європі).

З розвитком феодалізму, зміцненням влади князя і державного апарату діяльність Віча відмирає, крім деяких міст (Новгорода, Пскова та ін.).

Вервь (сільська територіальна община) — орган місцевого сільського самоврядування. Здійснювала колективну власність на общинні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів і їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов`язані круговою порукою, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліційні та інші зобов`язання. Територія верві охоплювала кілька населених пунктів.

Збройні сили, Судові органи.

1. усі справи церковних людей, тобто білого і чорного духовенства та усіх приналежних до церкви (монастирів) людей, які перебували під її опікою (прочани, старці, каліки, сліпі, глухі, безпритульні, вдови, сироти тощо) або у залежності від неї (залежні селяни і задушні люди);

2. усі справи, що виникали зі шлюбно-сімейних відносин — одруження, розлучення, встановлення опіки, усиновлення, спори щодо спадщини і т.п.;

12 стр., 5723 слов

Право спільної сумісної власності подружжя

... чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Закріплення у частині другій статті 60 СК презумпції права спільної сумісної власності подружжя є серйозним ... прав на нього (на транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. ...

3. усі справи, пов`язані з релігією, а саме, злочини проти церкви та релігії;

4. злочини проти сім`ї і моральності.

київський русь державність військовий

4. Характеристика права, Джерела права:

1. У період первіснообщинного ладу східних слов`ян існували звичаї кожного племені (союзу племен).

2. З утворенням держави звичаї санкціонуються (визнаються) і забезпечуються державою та перетворюються у звичаєве право. Ці норми регулювали порядок здійснення кровної помсти і деяких процесуальних дій (присягу, ордалії, порядок оцінки показів свідків).

У 9-10 ст. існувала система норм усного звичаєвого права, частина яких згодом була зафіксована у нормативних збірниках 11-12 ст.

3. Судова діяльність князя створює судовий прецедент, що згодом закріплюється у законодавчих актах.

4. Міжнародно-правові акти — договори Київської Русі з Візантією

5. Перші нормативно-правові акти. За часів князя Олега на початку 10 ст. було створено прототип “Руської Правди”, на підставі якого велось судочинство, — збірники законів “Статут” і “Закон Руський”. Додатком до них стали “Статути” і “Уроки” княгині Ольги та “Статут Земляний” князя Володимира Великого. Ольга у 946-947 рр. провела адміністративно-судові реформи — було узаконено систему погостів як адміністративних, фінансових і судових центрів; унормовано повинності; врегульовано порядок стягнення данини і здійснення суду представниками влади на місцях.

6. “Руська Правда” — перший відомий нам кодифікований збірник юридичних норм українського права. На сьогодні нараховують 106 списків (названих за місцем їх знаходження чи ім`ям осіб, що їх знайшли), складених в 11-17 ст., які поділяються на 3 редакції:

1. Коротка (11 ст.), яка вміщує:

  • а) Правду Ярослава (Найдавнішу Правду) 10-30-х рр. 11 ст. (ймовірно, 1015-1016 рр.), укладену у Новгороді (на що вказує “Руський літопис”) чи у Києві. Вона закріплює захист життя, тілесної недоторканості, честі дружинної знаті і її військового спорядження, челяді;
  • притому, відсутні норми щодо захисту феодального землеволодіння. Це статті 1-18;
  • початковий текст не збережено;
  • б) Правду Ярославичів (Статут Ярославичів) 50-60-х рр. 11 ст. (за іншою версією 1072 р.), яка містить норми щодо захисту князівського феодального маєтку, земельної власності князя, закріплює посилений захист феодалів. Це статті 19-41;
  • в) Покон вірний (Ст.42);

— г) Статут (Урок) мостників (Ст.43) — пам`ятка новгородського адміністративного законодавства щодо організації мощення (брукування) головних торгівельних магістралей Новгорода і доріг, які вели до пристаней і на міський ринок. Укладена наприкінці 12 ст. або у 30-ті рр. 13 ст., або ж за Ярослава Ярославича (1265-1270).

2. Розширена — укладена за князювання Володимира Мономаха чи його сина Мстислава. Містить 2 частини: “Суд Ярослава Володимировича” (Ст.1-52) і “Устав Володимира Всеволодовича” (Ст.53-121).

Її джерелами були Коротка Правда і “Статут Володимира Мономаха”, укладений ним при запрошеному вступі на престол, який надавав деякі поступки закупам і смердам (зменшував лихварські відсотки — рєзи) та закріплював норми зобов`язального, сімейного, спадкового і опікунського, кримінального і процесуального права. Розширена Правда встановлювала норми щодо захисту земельної власності феодалів та обмеження майнових і особистих прав феодально залежного населення.

3. Скорочена (13-17 ст.) укладалась після розпаду Київської Русі в окремих її князівствах і землях та закріплювала пристосовані до місцевих особливостей положення Розширеної Правди.

7. Канонічне, передусім візантійське, право. Автохтонні пам`ятки церковного права — церковні статути Володимира Святославича про десятини і церковних людей та Ярослава Володимировича про церковні суди. Збереглись їх переробки 13-14 ст. Спершу десятина встановлювалась для спорудження й утримання Десятинної церкви — першої кам`яної церкви у Києві, збудованої у 989-996 рр.; а згодом набула повсюдного характеру (стягувалось 10% з різних доходів — із суду, торгівлі, з домів, з табунів, із зібраного врожаю та з інших прибутків).

8. Договори князів з народом, зокрема “ряди”, укладувані між Вічем і князем при його вступі на престол. Так, за договором князя Ігоря з народом 1146 р. він зобов`язувався усунути тіунів і особисто вести розгляд судових справ та не чинити насильства.

9. Князівські грамоти (імунітетні грамоти), за якими окремі особи чи міста отримували певні привілеї чи дарунки.

10. “Повчання дітям” Володимира Мономаха літературно-філософський заповіт князя своїм нащадкам з настановою урядовцям не зловживати владою та наказом синам судити гуманно і не застосовувати смертної кари та опікуватись зубожілими, сиротами, вдовами, каліками і т.п.

Право власності.

Існувало право власності на землю й угіддя (Ст.24 Кр.Пр.) та на рухоме майно: худобу, домашню птицю, коней (у т.ч. бойових), знаряддя виробництва, зброю, одяг тощо. Форми земельної власності: князівський домен, боярські і монастирські вотчини, земля громади (общини).

Джерела набуття доменної і вотчинної земельної власності: спершу позика, освоєння пустуючих земель холопами і залежними селянами, згодом захоплення у сусідських общин (“окняження і обоярення”) і князівське дарування дружинникам, тіунам, слугам. Вотчинники привласнювали ліси, встановлювали бортні заповідники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збирання меду (Ст.67, 70 Розш.Пр.).

Приватна власність посилено охоронялась — за заорювання межі і знищення межових знаків (“перетес”) на дереві в лісі накладався високий штраф (Ст.32 і 34 Кр.Пр.; Ст.71, 72 (бортні, ролейні, дворові межі), 73, 75 Розш.Пр.).

У Кр.Пр. розмір штрафу за крадіжку залежав від виду і кількості украденого стада, а у Розш.Пр. (Ст.41, 42) він визначався також місцем скоєного злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

Зобов`язальне право

Відомі були зобов`язання за договорами позики, купівлі-продажу, поклажі, особистого найму та ін. Невиконання стороною деяких зобов`язань могло не лише тягти за собою накладення майнових стягнень, а й продаж у рабство (Ст.54, 55 Розш.Пр.).

Договори (“ряди”) укладались, здебільшого, на торзі усно із застосуванням певних символічних дій, рукостикання, зв`язування рук тощо; іноді у присутності свідків чи митника; зароджувалась також письмова форма договору про нерухомість.

Існував договір купівлі-продажу челядина (його передбачили ще русько-візантійські договори, а згодом Ст.16 Кр.Пр., Ст.38 Розш.Пр.) та різних рухомих речей. Закріплювався порядок встановлення добросовісного придбання речі (Ст.37, 39 Розш.Пр.): якщо продавець збував річ, яка не належала йому, то угода вважалась недійсною — річ поверталась власнику, а покупець подавав позов до продавця про відшкодування збитків. При самопродажу себе у рабство договір укладавсся перед послухами.

Об`єктом договору позики були гроші, продукти (борошно, мед тощо), речі. Він укладався публічно у присутності послухів; крім договору позики на суму не більше 3 гривень, щодо якої при відмові боржника повернути борг кредитор складав присягу про факт надання позики (Ст.52 Розш.Пр.).

Боржник щомісячно сплачував відсотки — “рези” на гроші, “настав” на мед, “присоп” на жито; а якщо сплата боргу тривала понад рік, то стягувались річні відсотки — 50% суми боргу (Ст.51 Розш.Пр.).

Після Київського народного повстання 1113 р. проти лихварів Володимир Мономах обмежив стягнення відсотків строком у 2 р., після чого поверталась лише взята у борг сума; якщо ж позикодавець вже отримав відсотки за 3 р. (тобто, 150% боргу), то він втрачав право право на повернення боргу (Ст.53 Розш.Пр.).

Особливим був договір позики між купцями, за яким кредит надавався для збільшення торгівельного оброту, притому не вимагалась присутність послухів, а договір грунтувався на довірі, у разі ж спору кредитор складав очищувальну присягу (Ст.48 Розш.Пр.); отож, це був зародок феодальних купецьких товариств “на вірі”. Притому, розрізнялись 3 види банкрутства купців: 1. банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, ушкодження судна, пожежі чи розбійницького нападу, — коли купцю надавалась відстрочка у сплаті боргу; 2. коли купець проп`є чи програє чужий товар, кредитори на власний розсуд могли надати йому відстрочку у поверненні боргу або продати його у рабство (Ст.54 Розш.Пр.); 3. злісне банкрутство, — коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста чи чужоземця (які не знали про його місцеві борги) і не повертав її, то продавався у рабство, а з отриманих від продажу його особи і майна грошей передусім відшкодовувались збитки князя, потім заїжджих гостей, а залишок розподілявся між місцевими кредиторами (Ст.55 Розш.Пр.).

Договір особистого найму передбачав, що наймання у прислужництво (тіунство, ключництво) переводило у стан холопства, якщо інше не було спеціально обумовлене, а здебільшого — у феодальну залежність.

Сімейне право