Пенітенціарна система

Курсовая работа

Зміст

Вступ

Розділ 1. Структура державного управління пенітенціарною системою

1 Поняття пенітенціарної системи та її характеристика

2 Історія формування пенітенціарної системи України

3 Органи державного управління пенітенціарною системою

Розділ 2. Політика держави щодо засуджених

1 Правовий статус засуджених

2 Виправлення і ресоціалізація засуджених

Розділ 3. Шляхи вдосконалення пенітенціарної системи України

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. В зв’язку із сучасним незалежним становленням української держави існує необхідність у визначенні місця і ролі пенітенціарної системи України в сучасній Україні, а також необхідність визначити структуру державного управління пенітенціарною системою, історію розвитку і становлення. Також на сучасному етапі існує проблема визначення політики держави щодо засуджених, і процесів реформування пенітенціарної системи України. Тема курсової роботи допомагає розкрити сучасний етап розвитку української держави, коли розпочалися процеси впровадження демократичних реформ в самостійній Україні.

Пенітенціарна система України має свої особливості формування і становлення, які висвітлюються в темі курсової роботи. Розглядаючи дану тему можна простежити ролі і місце інституцій пенітенціарної системи в структурі державного управління, історичний розвиток пенітенціарного управління в Україні та виокремити органам державного управління пенітенціарною системою на сучасному етапі.

У дослідженні переглянуто періодизацію історичного розвитку пенітенціарної системи України від найдавніших часів періоду Київської Русі до сьогодення, досліджено умови, в яких відбувалося формування системи органів виконання покарань України, еволюцію цілей, завдань і функцій, які стояли перед органами в’язничного управління. Цікаво те, що історичний процес становлення пенітенціарної системи у різні епохи мав свої особливості, адже система виконань покарань у Київській Русі відрізняється від періоду, литовсько-польської доби, та доби козаччини. Упродовж історичного розвитку радянська в’язнична система немала ніяких умов для існування соціально спрямованої пенітенціарної системи. Тільки ставши на шлях незалежності розпочалися демократичні реформи Пенітенціарної системи України, які тривають зараз і будуть тривати в майбутньому.

Зараз в Україні виконується відповідна політика держави щодо засуджених. Для осіб які несуть покарання встановлено особливі обов’язки, проте відповідно до Конституції України їм надано їх демократичні права. Також держава проводить політику виправлення і ресоціалізації злочинців, що дає їм можливість обміркувати свої неправомірні дії, і стати на правильний шлях. Процес ресоціалізазії дозволяє злочинцям після відбування покарання адаптуватися до життя в суспільстві. Однак ці два названі процеси не є досконалими і потребують реформування.

34 стр., 16985 слов

Організація діяльності Адміністративних судів України

... адміністративних судів виділено понад 10 млн. грн., а в неналежному стані організаційного забезпечення діяльності судів, що здійснюється Державною судовою адміністрацією України. Зокрема, у 2006 році Державна судова адміністрація України ... незаконними дії органів державного управління. Але й у ... системи, досудового провадження та судочинства, що таким чином, обумовлює актуальність теми даного реферата. ...

Демократичні перетворення, що відбулися в Україні, зумовили необхідність реформування Державної кримінально-виконавчої служби України та приведення її у відповідність із міжнародними нормами. Саме ці процеси відбуваються в наш час. Держана політика сприяє реформуванню пенітенціарної системи в усіх її проявах — від формування структури пенітенціарної служби, до покращення умов виконання покарань, встановлення нової політики щодо засуджених.

Актуальність теми обумовлена тим, що необхідно піднімати питання щодо справедливої гуманної, демократичної пенітенціарної політики держави.

Ця тема є актуальною, тому що нам потрібно зрозуміти й усвідомити частину державної політики, а саме пенітенціарної, адже держава повинна піклуватися про всіх громадян, навіть тих що несуть кримінально-виконавчі покарання.

Об’єктом вивчення є пенітенціарна система України.

Предметом вивчення виступають характерні особливості пенітенціарної системи України, її історичний процес становлення, та сучасний стан.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на підставі комплексного аналізу джерел дослідити пенітенціарну систему України

Згідно з метою дослідницького пошуку визначено такі завдання:

  • розкрити поняття пенітенціарної системи та дати їй характеристику;
  • дослідити історичні умови розвитку пенітенціарної системи України і визначити її основні проблеми на сучасному етапі;
  • вказати на роль і місце органів державного управління пенітенціарною системою;
  • дослідити і встановити політику держави щодо засуджених, і засоби її реалізації;
  • визначити правовий статус засуджених в Україні, шляхи виправлення і ре соціалізації засуджених;
  • розкрити і проаналізувати шляхи вдосконалення удосконалення пенітенціарної системи України;
  • вказати на процеси реформування пенітенціарної системи в сучасній Україні;
  • оцінити перспективи розвитку пенітенціарної системи України.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети, та вирішення завдань та перевірки гіпотези використано комплекс загальнонаукових і спеціальних методів пізнання в галузі гуманітарних наук. Використовуються загальні методологічні принципи наукового аналізу, зокрема об’єктивності, історизму, порівняння та системності. Системний методу у дослідженні визначається тим, що пенітенціарна система розглядається як система з великою кількістю підсистем.

Історичний підхід дав змогу використати знання багатьох вчених і дослідників, про пенітенціарну систему. На основі використання історичного методу піддано аналізу сучасний стан виконання покарань в Україні і надані рекомендації в сфері реформування пенітенціарної системи, а також проаналізовано історичний розвиток пенітенціарної системи. Метод періодизації допоміг простежити закономірності змін у системі виконання покарань. А метод систематизації та узагальнення дозволив визначити конкретні результати дослідження.

У процесі виконання роботи знайшов своє відображення спеціальний статистичний метод — при аналізі статистичних даних щодо злочинності в Україні.

Досягнення принципу об’єктивності реалізується в дослідженні шляхом вивчення наявного масиву наукової літератури, урахування всіх точок зору на ту чи іншу подію, явище чи процес.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що враховано останні новели законодавства України, зокрема Указ Президента України Про Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період незалежної України. Для надання роботі певних аспектів історизму деякі тематичні сюжети виходять за означені часові рамки. Це необхідно для того, щоб зрозуміти процес становлення пенітенціарної системи від найдавніших часів до сьогодення.

Територіальні межі дослідження визначаються сучасною територією України.

Історіографія та характеристика джерел. Основним джерельним матеріалом в процесі дослідження та вивчення питання пенітенціарної системи України був опрацьований нормативно правовий матеріал — Конституція України, Закони України та підзаконні акти, кодекси України, а також ціла низка монографій, підручників та статей різної тематики щодо даної проблеми, Інтернет ресурсів.

Була використана така нормативно-правова база: Кримінально-виконавчий кодекс України [2], Указ Президента Україні від 9 грудня 2010 року «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» [5], Указ Президента України «Про Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України» [7], роз’яснення Міністерство юстиції України від 11.07.2012 р. [9].

Основою стали опрацьовані підручники з кримінально-виконавче право України: О.М. Джужи [14], А.X. Степанюка [16], В.А. Бадира [10].

Було знайдено і опрацьовано також низку статей з періодичних джерел по даній темі де опубліковано останні результати досліджень спеціалістів. Так Лісіцков О.В. у своїй статті «Державна пенітенціарна служба України: сьогодення та перспективи» окреслює сучасний стан пенітенціарної системи і перспективи його розвитку [24].

Мина В.В. у своїй праці «Виправлення засудженого як мета покарання крізь призму філософії права <#»795570.files/image001.gif»>

— Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань реалізує єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, спрямовує, координує та контролює діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України, у межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання. Центральний орган виконавчої влади з питань виконання покарань узагальнює практику застосування законодавства з питань, що стосуються завдань Державної кримінально-виконавчої служби України, розробляє пропозиції, спрямовані на його вдосконалення, і вносить їх на розгляд відповідно Президенту України чи Кабінету Міністрів України [4].

Структуру апарату Державної пенітенціарної служби України <#»795570.files/image002.gif»>

  • Станом на 1 листопада 2012 року в 181 установі, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України, трималося 151 137 осіб.

При цьому:

Таблиця 3 — Характеристика установ Державної кримінально-виконавчої служби України, кількість засуджених

у 32 діючих слідчих ізоляторах з них на стадії:

33216 осіб

досудового слідства

3643 особи

судового слідства (до винесення вироку)

16359 осіб

У 141 кримінально-виконавчій установі з них:

116643 особи

у 9 установах мінімального рівня безпеки із загальними умовами для тримання чоловіків

6744 особи

у 13 колоніях для тримання жінок

6180 осіб

у 35 установах середнього рівня безпеки для вперше засуджених

37066 осіб

у 41 установі середнього рівня безпеки для неодноразово засуджених

43692 особи

у 9 установах максимального рівня безпеки

4354 особи

у 5 установах мінімального рівня безпеки із полегшеними умовами для тримання чоловіків

963 осіб

у 23 виправних центрах

5397 осіб

у 6 спеціалізованих лікувальних закладах

у лікувальних закладах при ВК та СІЗО

2645 осіб

у 8 виховних колоніях для неповнолітніх

1278 осіб

Серед засуджених:

  • ,2 тис. осіб засуджені на строк понад 10 років;
  • осіб відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі;
  • осіб відбуває покарання у вигляді арешту.

Криміногенний склад засуджених до позбавлення волі:

  • ,7 тис. осіб — за умисне вбивство, у тому числі: 8,4 тис. осіб, які вчинили вбивство при обтяжуючих обставинах;
  • ,9 тис. осіб — за нанесення умисного тяжкого тілесного ушкодження;
  • ,6 тис. осіб — за розбій, грабіж та вимагання;
  • ,4 тис. осіб — за зґвалтування;
  • осіб за захоплення заручників;
  • ,8 тис.

осіб — за злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров`я населення [30].

Виробництво Державної пенітенціарної служби України представлене 115 промисловими, 12 сільськогосподарськими підприємствами установ виконання покарань та 168 майстернями. При 88 установах виконання покарань функціонують професійно-технічні навчальні заклади. Загальноосвітнє навчання засуджених забезпечує 151 загальноосвітній навчальний заклад. Для задоволення релігійних потреб засуджених функціонує 129 культових релігійних споруди, з яких: 78 — храми; 47 — каплиці; 4 — молитовні будинки.

На обліку у 697 підрозділах кримінально-виконавчої інспекції перебуває 153695 засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та адміністративних стягнень [30].

У цілому, штатна чисельність персоналу пенітенціарної служби станом на 1 травня 2012 року становить 52183 одиниць. Працівники проходять курсове навчання з первинної професійної підготовки та підвищення кваліфікації в Білоцерківському, Дніпродзержинському та Хмельницькому училищах професійної підготовки персоналу.

Підготовка фахівців для пенітенціарної системи з вищою освітою здійснюється в Національному університеті «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого», Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна та Чернігівському юридичному коледжі Державної пенітенціарної служби України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 березня 2011року № 201-р утворено Інститут кримінально-виконавчої служби у складі Національної академії внутрішніх справ, у якому навчається на денній формі — 330 курсантів та на заочній формі — 317 слухачів [9].

Органи державного управління пенітенціарною системою забезпечують реалізацію державної політики у сфері виконання покарань, виконують правозастосовні та правоохоронні функції, спрямовують, координують та контролюють діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE-%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0_%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8> [30].

Пенітенціарна система є державним інститутом, що відає виконанням кримінальних покарань <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B5_%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F>, накладених на громадян відповідно до закону <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BA%D0%BE%D0%BD>. Забезпечує виконання покарання у вигляді позбавлення свободи та утримання підслідних з моменту взяття під варту до суду <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D1%83%D0%B4>. Ця система виконує ряд відповідних функцій у державі. Пенітенціарна система України відіграє значну роль у суспільстві. Формувалася кримінально-виконавча система ще з часів перших слов’ян і пройшла самобутній процес історичного розвитку відповідно до різних періодів часу. На сучасному етапі в країні діють органи державного управління пенітенціарною системою. Ці органи представляє Державна пенітенціарна служба України, яка має свою відповідну структуру і апарат, нормативно правову базу і спрямовує свою діяльність на виконання покарань за вчинені злочини.

Розділ 2. Політика держави щодо засуджених

2.1 Правовий статус засуджених

Правовий статус — це юридичне закріплене положення особи в державі й суспільстві. В правовій доктрині виділяється декілька видів правового статусу: 1) загальний, або конституційний, статус людини і громадянина; 2) спеціальний, або родовий, статус окремих категорій громадян; 3) індивідуальний статус громадянина; 4) статус іноземців, осіб без громадянства, осіб із подвійним громадянством; 5) галузеві правові статуси особи. Правовий статус засуджених являє собою різновид спеціального статусу, який, у свою чергу, поділяється на правові статуси осіб, які відбувають різні види кримінальних покарань.

У найбільш загальному вигляді правовий статус засуджених можна визначити як засновану на загальному статусі громадян України і закріплену в нормативно-правових актах різних галузей права сукупність їх прав, законних інтересів і обов’язків, що залежать від призначеного виду кримінального покарання та поведінки в період його відбування [15, с. 20].

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кримінально-виконавчим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [2].

КВК України містить окрему главу «Правовий статус засуджених» в якій закріплені основи правового статусу засуджених, основні права засуджених та основні обов’язки засуджених, право засуджених на особисту безпеку. Положення цих статей стосуються всіх засуджених незалежно від виду призначеного судом покарання [15, с. 20].

Як зазначено в КВК, держава поважає і охороняє права, свободи, законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Такий захист забезпечується за допомогою прокурорського нагляду, судового та громадського контролю, а також безпосередньо відомчими органами. При цьому держава застосовує спеціальні заходи для виправлення та ресоціалізації засуджених.

Засуджені в період відбування ними тих чи інших видів покарань залишаються громадянами України, у зв’язку з чим на них поширюються всі права людини і громадянина, законні інтереси та юридичні обов’язки, як і на всіх інших громадян, за винятком обмежень, які пов’язані з фактом їх засудження. Обсяг та рівень цих право обмежень залежить від виду покарання, що призначено за вироком суду, та умов його відбування. Проте такі обмеження мають тимчасовий характер, оскільки вони діють лише в період відбування покарання і встановлюються лише законом. Ці право обмеження зумовлені метою захисту основ конституційного устрою, внутрішньої і зовнішньої безпеки, моральності суспільства, здоров’я, прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

Зміст правового статусу, виходячи з теорії права, становлять суб’єктивні права, законні інтереси та обов’язки.

Суб’єктивне право засудженого — це закріплена законом і гарантована державою можливість певної поведінки засудженого або користування ним соціальними благами, що забезпечується юридичним обов’язком посадових осіб органів виконання покарання, інших суб’єктів правовідносин, які виникають при цьому [10, с. 28].

Стаття 63 Конституції України встановлює, що Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду [1].

Основні права засуджених

Засуджені мають право:

  • на отримання інформації про свої права і обов’язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;
  • на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;
  • звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян;
  • давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами і скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;
  • на охорону здоров’я в обсязі, встановленому Основами законодавства України про охорону здоров’я, за винятком обмежень, передбачених законом. Охорона здоров’я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;
  • на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України.

Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права.

Засуджені іноземці мають право підтримувати зв’язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав, особи без громадянства, а також громадяни держав, що не мають дипломатичних представництв або консульських установ в Україні, — з дипломатичними представництвами держави, яка взяла на себе охорону їхніх інтересів, або міжнародними органами чи організаціями, які здійснюють їх захист [2].

Окремі права засуджених деталізуються Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. Важливе значення має забезпечення права засуджених на особисту безпеку. При цьому у нормах ст. 10 КВК гарантується особиста безпека засудженого незалежно від того, від кого виходить загроза його безпеці.

Закон спеціально закріплює право засуджених на свободу совісті та віросповідання. Вони вправі сповідувати певну релігію, приходити до місць, де проводиться богослужіння, користуватися предметами культу та релігійною літературою.

В період відбування покарання на засуджених поширюються норми інших законодавчих актів, що дає їм можливість реалізовувати й інші права. Так, засуджений має право розпоряджатися своїм майном відповідно до норм Цивільного кодексу України. Норми сімейного права дають змогу укласти або навпаки розірвати шлюб. Житловий кодекс України дозволяє засудженому укладати угоди стосовно житлового приміщення, яке належить йому на праві власності.

Отже, засуджені в період відбування кримінального покарання користуються усіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які пов’язані з фактом їх засудження [10, с. 30].

В якості одного із елементів правового статусу засуджених потрібно розглядати їх законні інтереси. Соціально-правове призначення законних інтересів полягає в тому, що вони дозволяють забезпечити диференційований підхід до засуджених, стимулювати їх виправлення в процесі відбування покарання. Сутність законного інтересу засуджених полягає в можливості, яка носить характер прагнення до автономної, самостійної поведінки, в свободі користування будь-яким соціальним благом за своїм розсудом.

Зміст законних інтересів, що складається із трьох елементів.

Перший — це прагнення отримати передбачене законом соціальне благо як матеріальне (отримання додаткових посилок, передач, додаткове витрачання грошей на придбання продуктів харчування і предметів першої потреби), так і духовне (надання додаткового побачення, телефонної розмови).

В якості другого елементу змісту законних інтересів засуджених необхідно назвати можливість клопотати перед вказаними повноважними суб’єктами стосовно їх відповідних дій щодо реалізації законних інтересів засуджених. Третій елемент — можливість звертання до компетентних органів за захистом законних інтересів [14, с. 50-51].

Законні інтереси засуджених можуть бути досить різними. За соціально-політичним призначенням їх можна поділити на:

  • законні інтереси, направлені на отримання заохочення;
  • законні інтереси, направлені на отримання пільг;

законні інтереси, направлені на отримання благ, які за своєю суттю

не є для засуджених ні заохоченнями, ні пільгами [15, с. 24].

Обов’язок засудженого — це передбачена чинним законодавством міра і вид необхідної поведінки засудженого під час відбування кримінального покарання, що забезпечує досягнення мети покарання, підтримання правопорядку, забезпечення прав і законних інтересів як самого засудженого, так й інших осіб [14, с. 48].

Соціально-правове значення обов’язків виявляється в тому, що вони є засобом формування моральної і правової свідомості засуджених, зміцнення законності і правопорядку, дисципліни й організованості під час відбування покарання. Сутність юридичних обов’язків засуджених полягає у вимозі необхідної з точки зору держави, влади і закону поведінки. Ця поведінка засуджених обов’язкова, незаперечна і забезпечується заходами державного примусу.

Сутність юридичних обов’язків засуджених проявляється через їх зміст або структуру, в яку входить два елементи. Це, по-перше, необхідність вчинення певних дій ; по-друге, необхідність стриматися від встановлених законом дій [14, с. 52].

Основні обов’язки засуджених викладені у ст. 9 КВК:

  • Засуджені зобов’язані:
  • виконувати встановлені законодавством обов’язки громадян України, неухильно додержуватися правил поведінки, які передбачені для засуджених, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших осіб;
  • виконувати законні вимоги адміністрації органів і установ виконання покарань;
  • ввічливо ставитися до персоналу, інших осіб, які відвідують установи виконання покарань, а також до інших засуджених;
  • з’являтися за викликом адміністрації органів і установ виконання покарань.

Невиконання засудженими своїх обов’язків і законних вимог адміністрації органів і установ виконання покарань тягне за собою встановлену законом відповідальність [2].

Відповідно до статті 7 Кримінально-виконавчого кодексу України держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та кодексом і встановлених вироком суду. Правовий статус засуджених іноземців і осіб без громадянства визначається законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Правовий статус засуджених визначається законами України, а також вказаним вище Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

2.2 Виправлення і ресоціалізація засуджених

З давнини до сьогодення особливо спірними стояли питання щодо виправлення та перевиховання засуджених, попередження вчинення нових злочинів. В різні часи це питання розглядали Ч. Беккаріа, М. Таганцев, Ю. Антонян, М. Мелентьєв, М. Стручков, А. Степанюк, В. Трубніков, М. Шаргородський та ін. [12, с. 187-191].

В більшості юридичних енциклопедій та словників виправлення і перевиховання, як цілі покарання, стоять поруч і є невід’ємними за смислом поняттями. Це єдиний, послідовний процес, що ставить завданням адаптацію колишнього злочинця до умов законослухняного життя у суспільстві та недопущення з його боку злочинного рецидиву. На першому етапі виправлення має відбуватися заміщення криміногенних якостей. Програмою-максимум є перевиховання засудженого — другий етап, тобто прищеплення йому таких стійких якостей, які б стали суттю його життєвої позиції, зробили неприйнятною саму думку про скоєння злочину. Також, виправлення засуджених — це формування у них поважливого ставлення до людини, суспільства, праці, нормам, правилам та традиціям людського співжиття і стимулювання правослухняної поведінки [26, с. 110-112].

Відповідно до ст. 6 частини 1 кримінально-виконавчого кодексу України визначає наступне: виправлення засудженого — процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки [2].

У чинному Кримінальному кодексі України виправлення засуджених, поряд із карою і запобіганням вчиненню нових злочинів, як засудженими, так і іншими особами, виступає як одна із цілей покарання. Білоруський законодавець вважає, що мета покарання охоплюється триєдиною метою кримінальної відповідальності: 1) виправлення особи, яка вчинила злочин; 2) запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами; 3) поновлення соціальної справедливості [25, с. 63-67].

Дуже часто вчені ототожнюють такі поняття як виправлення засудженого та ресоціалізацію, що є помилковим.

Проблема ресоціалізації не нова, тривалий час вона перебуває у центрі уваги кримінологів і фахівців в галузі кримінального, кримінально-виконавчого права, педагогіки, психології, соціології та інших суспільних наук. «Ресоціалізація» — поняття соціальне, яке за визначенням Ю.В. Жулевої означає «поновлення або повторність дії, яка є протидією соціальній деградації особистості». Вперше цей термін був використаний американськими психологами А. Кеннеді і Д. Кебером для визначення процесу 2вторинного» входження індивіда в соціальне середовище [17, с.7].

У законодавстві України, зокрема у чинному Кримінально-виконавчому кодексі України ст. 6 закріплено що:

  • Ресоціалізація — свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.

Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого [2].

Процес ресоціалізації складний і неоднозначний. Процес ресоціалізації особи злочинця проходить у два етапи. На першому руйнуються негативні наслідки соціалізації в субкультурі злочинного світу і відбувається переорієнтування основних складових особистості, тобто її десоціалізація. На другому особа адаптується в суспільстві, здійснюється вторинна соціалізаія, або ресоціалізація, після її звільнення з місць позбавлення волі. Н. А. Стручков називає ці два етапи — 1) пенітенціарний 2)постпенітенціарний [17, с.9-10].

Аналіз соціально-правової природи ресоціалізації дає можливість дати таку класифікацію етапів ресоціалізації:

  • ресоціалізація в місцях позбавлення волі;
  • ресоціалізація під час підготовки засудженого до звільнення з УВП;
  • ресоціалізація після звільнення з пенітенціарних установ;
  • ресоціалізація осіб з психічними аномаліями, інвалідів І та II груп, хворих на туберкульоз;
  • ресоціалізація неповнолітніх, звільнених від відбування покарань [17, с.16-17].

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покарання.

Головними елементами виправлення і ресоціалізації засуджених є такі:

  • закріплені в нормативно-правових актах форми впливу на особу, включаючи профілактичний і напрямки діяльності адміністрації УВП та засудженого, що обумовлено вимогами ст. 19, 63 Конституції України та ст. 1, 2, 5 КВК України;
  • свідоме ставлення засудженого до процесу виправлення і ресоціалізації та профілактичної діяльності, тобто єдність психічних процесів особи, яка активно бере участь в усвідомленні об’єктивного світу та свого власного буття.

Варто зазначити, що законодавче закріплення засобів виправлення і ресоціалізації засуджених є правомірним процесом, який ґрунтується на кінцевій меті покарання і результатах суспільної практики виконання покарання у світі в цілому. [13, с.76].

Режим у виправних і виховних колоніях — це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує: ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов’язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених. Режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що сприяє підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності. До засобів забезпечення режиму Кримінально-виконавчий кодекс України відносить технічні засоби нагляду і контролю

Засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров’я і спеціальність. Засуджені залучаються до праці, як правило, на підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм власності підприємствах.

Соціально-виховна робота із засудженими організовується в індивідуальних, групових і масових формах на основі психолого-педагогічних принципів і методів. В органах і установах виконання покарань проводиться моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігієнічне виховання засуджених, а також інші його види, що сприяють становленню їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності.

Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання засуджених до позбавлення волі забезпечується відповідно до законів України «Про освіту» і «Про загальну середню освіту» з метою доступності і безоплатності здобуття повної загальної середньої освіти.

Засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень, незалежно від віку створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній, які створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до потреб у них і за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України

Громадський контроль як засіб виправлення і ресоціалізації засуджених. Громадський контроль за особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання, а також виховна робота з ними організовуються спостережними комісіями і здійснюються громадськими організаціями та трудовими колективами за місцем роботи або навчання і за місцем проживання цих осіб.

Спостережні комісії, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді, а також громадські організації і трудові колективи можуть виділяти своїх представників та доручати їм за їхньою згодою систематичне проведення виховної роботи і здійснення контролю за поведінкою осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання [33].

На сучасному етапі держава проводить відповідну законну політику щодо засуджених. Будь-яка особа, громадянин України у всіх випадках володіє конкретним, індивідуальним правовим статусом, завдяки якому наділяється певними правами і обов’язками. Свій особливий правовий статус мають і засуджені. Цей особливий статус включає в себе права, обов’язки і законні інтереси осіб засуджених до позбавлення волі. Правовий статус засуджених закріплений у Конституції України, кримінально-виконавчому кодексі і інших нормативних актах. Особливе місце в пенітенціарній політиці держави займають поняття «виправлення» і «ресоціалізації» засуджених. Ресоціалізацією засудженого є його свідоме відновлення в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Виправлення засудженого — процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Політика української держави щодо засуджених на сучасному етапі потребує вдосконалення і змін.

Розділ 3. Шляхи вдосконалення пенітенціарної системи України

Процес впровадження демократичних реформ в сучасній Україні продовжується і охоплює все нові сфери державного і суспільного життя. Країна входить до складу Ради Європи, ратифікувала всі основні угоди по дотриманню прав людини і в своєму розвитку орієнтується на інтегрування в Європейську спільноту, як рівноправний партнер. За останнє десятиліття в країні була проведена значна робота по удосконаленню кримінального і кримінально-виконавчого законодавства, враховуючи зміни, націлені на скорочення кількості ув’язнених, поліпшення житлових умов в установах виконання покарань, розвиток системи соціальної допомоги для ув’язнених та осіб, які звільняються.

Більшість ключових учасників реформування системи кримінального правосуддя в сучасній Україні сходяться на думці, що основною умовою гуманізації і подальшого розвитку заходів для зниження рівня злочинності в країні і поліпшення умов утримання в місцях позбавлення волі є реалізація заходів, при яких минулі і майбутні досягнення пенітенціарної реформи матимуть можливість спертись на національне законодавство, регулювання і практику, засновані на міжнародних і національних стандартах в області прав людини і професійному досвіді [34].

Після вступу України до Ради Європи на виконання Спільної програми Комісії Європейських Співтовариств і Ради Європи були подані рекомендації щодо подальшого реформування кримінально-виконавчої системи, у тому числі створення незалежної від правоохоронних органів пенітенціарної системи [8].

Важливою складовою цього процесу є реформування кримінально-виконавчої системи. Так, першочерговими та основними пріоритетними напрямами державної політики у цій сфері є вирішення таких проблем:

  • приведення умов тримання ув’язнених у слідчих ізоляторах та осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі до європейських стандартів;
  • переповнення місць тримання ув’язнених та засуджених;
  • зростання захворюваності на туберкульоз, ВІЛ-інфекцію та інші епідемічні хвороби серед ув’язнених та засуджених;
  • недостатнє матеріально-технічне забезпечення органів та установ виконання покарань;
  • попередження вчинення нових злочинів особами, взятими під варту, та які відбувають покарання, а також запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню з особами, які тримаються в установах виконання покарань;
  • поліпшення роботи з кадрами кримінально-виконавчої служби, вдосконалення їхньої професійної підготовки.

Міністерство юстиції вже здійснило певний обсяг робіт та напрацювало цілу низку важливих ініціатив, спрямованих на виправлення ситуації та приведення умов тримання осіб у місцях позбавлення волі до європейських стандартів [34].

Прийнятий у грудні 1970 року Виправно-трудовий кодекс у більшості положень прямо суперечить загальновизнаним у міжнародному співтоваристві нормам. Сьогодні вже на науковому рівні доведено, що перевиховання засуджених — недосяжна мета. Таким чином, діюча пенітенціарна система перетворилася на знаряддя покарання ув’язнених. У той же час, головний акцент повинен робитися на їхній ресоціалізації, тобто здійснюваній буквально з першого дня ув’язнення підготовці до повернення на волю. Наскільки можливим є досягнення цього завдання, красномовно говорять викладені нижче факти [22, с. 18-21].

У сучасних умовах рекомендації щодо реформування пенітенціарної системи України повинні надаватися тільки в контексті нової пенітенціарної концепції, в якій робота з засудженими як у в’язниці, так і в умовах вільного суспільства розглядалася б як робота соціальна, а не виховна і не соціально-виховна. Якісно нова пенітенціарна філософія — це те, що потрібно сьогодні українській пенітенціарній системі. Ресоціалізація має стати не просто метою діяльності установ пенітенціарної системи, а їх філософією, на основі якої виробляється політика, приймаються і виконуються рішення. При цьому підкреслено значення праці як засобу ресоціалізації засуджених в аспекті реформування пенітенціарної системи.

В умовах сьогодення існує необхідність законодавчого закріплення права засуджених на ресоціалізацію, на основі якого повинен будуватися їх правовий статус. Відповідно до цього права держава має визнати за собою обов’язок щодо його реалізації і створювати відповідні управлінські механізми для надання соціальних послуг, які, в свою чергу, повинні мати індивідуальний, а не колективний характер. Державна соціальна політика відносно засуджених повинна розглядатися як єдиний комплексний напрямок діяльності, відповідальність за здійснення якої має бути покладений на спеціалізовані органи державного управління.

Доведено, що Державна служба ресоціалізації засуджених, як можна умовно її назвати, повинна мати особливий і автономний характер і надавати соціальні послуги ув’язненим та засудженим незалежно від того, відбули чи відбувають вони покарання, та від того, до якого виду покарання вони були засуджені. Діяльність цієї служби має розповсюджуватися як на період покарання, так і після нього. Юридичний факт закінчення строку покарання повинен братися до уваги при наданні соціальних послуг, але він не повинен бути сигналом для завершення роботи з ре соціалізації [27, с 14-15].

Проблема ресоціалізації засуджених в Україні має під собою вкрай негативну основу: діяльність державних інституцій у напрямку пенітенціарного і постпенітенціарного впливу фактично ніколи не розглядалася як єдиний комплексний напрямок соціальної політики. В літературі лише зазначається, що засуджені потребують соціальних послуг. Ця діяльність завжди аналізувалася лише у світлі боротьби зі злочинністю. Але в’язниця сьогодні робить один з найбільш суттєвих «внесків» в ті проблеми, на розв’язання яких спрямована соціальна політика.

Україна проголошена соціальною державою, тому ресоціалізація повинна бути правом засуджених. Беручи до уваги особливості засуджених та ув’язнених як соціальної групи в Україні, можна стверджувати, що сьогодні їх ресоціалізація повинна розглядатися як один з головних пріоритетів державної соціальної політики, що передбачає створення відповідних управлінських механізмів [36].

Згідно з пунктом 1 Указу Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 року утворено Державну пенітенціарну службу України, реорганізувавши Державний департамент України з питань виконання покарань.

Відповідно до цього, Державна пенітенціарна служба України стала центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України.

У березні 2011 року Верховна Рада України прийняла новий Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбувають чи відбули покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк». У квітні 2011 року було прийняте Положення про Державну пенітенціарну службу України. Тому переосмислення основоположних засад державного управлення національною пенітенціарною системою України має відбуватися з урахуванням зазначених вище змін [28, с. 3].

Міністерством юстиції розроблено та подано на розгляд Кабінету Міністрів України проект постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року».

Зазначений проект спрямовано на подальше реформування кримінально-виконавчої служби України, вдосконалення діяльності установ виконання покарань шляхом створення умов для виправлення засуджених, здобуття ними освіти та набуття професії, їх соціальної адаптації в суспільстві, приведення умов тримання осіб, узятих під варту, та які відбувають покарання відповідно до вимог Європейських пенітенціарних правил, організацію діяльності кримінально-виконавчої інспекції на засадах пробації, підвищення престижу професії працівника кримінально-виконавчої служби [35].

Глава держави — Віктор Янукович видав указ, яким було схвалено вказану Концепцію реформування Державної кримінально — виконавчої служби України

Метою Концепції є визначення пріоритетів та шляхів реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, діяльність якої має ґрунтуватися на принципах законності, гуманізму, дотримання прав людини і громадянина, міжнародних стандартах поводження із засудженими та особами, узятими під варту.

Заходи щодо реформування Державної кримінально-виконавчої служби України передбачається здійснити протягом 2012 — 2017 років [38].

Реалізація Концепції має забезпечити:

  • приведення умов тримання засуджених у відповідність з європейськими стандартами та запровадження процедури досудової пробації;
  • створення: системи надання засудженим медичної допомоги належної якості;
  • механізму соціальної реабілітації засуджених та повернення їх до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві;
  • умов для залучення засуджених до праці та відшкодування ними збитків, завданих злочином, та виконання інших майнових зобов’язань;
  • служби пробації;
  • формування кадрової політики відповідно до Європейських пенітенціарних правил [7].

Нині продовжується реформування пенітенціарної системи України, відповідно до обраного керівництвом нашої держави курсу на виконання зобов’язань перед Радою Європи щодо демілітаризації кримінально-виконавчої системи. Проведена оптимізація центральних органів кримінально-виконавчої служби покликана спростити управління сукупністю її підрозділів, зробити її більш гнучкою, оперативною, дієвою. Проведені реформи зазначених органів цілком вписуються в загальну канву демократизації державної влади [37].

Зрілість кожного суспільства визначається відношенням до соціально уразливих категорій населення, до яких можна віднести і людей, які знаходяться в місцях позбавлення волі. Саме тому пенітенціарна система України потребує вдосконалення і змін. Перш за все це має досягатися шляхом соціальної переорієнтації системи з урахуванням міжнародного досвіду, принципів гуманізму, законності, демократизму, справедливості, диференційованого та індивідуального виховного впливу на засудженого і передбачає докорінні зміни, які розраховані на перспективу. Україна, як демократична держава вже стала на шлях перетворень і проводить політику реорганізації кримінально-виконавчої служби.

Висновки

У процесі дослідженні розглянуто всі аспекти питання щодо Пенітенціарної системи України. Відповідно до завдань дослідження зроблено наступні висновки, що мають теоретичне і практичне значення:

Розкрити поняття «пенітенціарна система» , показано і проаналізовано функції пенітенціарної системи, що дало змогу для підготувати основу для розуміння теоретичних основ проблем.

Досліджуючи історичні умови розвитку пенітенціарної системи України проаналізовано основні етапи розвитку пенітенціарної системи України, зокрема охоплено періоди Київської Русі, польсько-литовський, козацький, радянський. В кожному з цих періодів ми простежуємо особливі відмінності і еволюцію процесу виконання покарань — від звичаєвого права до кодифікованого.

Органів державного управління пенітенціарною системою відіграють значну роль у сучасній державі. Центральним органом виконавчої влади України <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0_%D0%B2%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%B0_%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96> є Державна пенітенціарна служба України діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D0%B8%D1%81%D0%BE%D0%BA_%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2_%D1%8E%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%86%D1%96%D1%97_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8>.

Державна пенітенціарна служба України: забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання покарань, виконує правозастосовні та правоохоронні функції, спрямовує, координує та контролює діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%BC%D1%96%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%BE-%D0%B2%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%B2%D1%87%D0%B0_%D1%81%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B1%D0%B0_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8>. Головним завданням Державної пенітенціарної служби України залишається убезпечення українського суспільства шляхом ізоляції злочинців із одночасним забезпеченням належних умов їх утримання та проведенням з ними соціальної роботи.

На сьогоднішній час проводиться відповідна демократична політика держави відносно засуджених. Ув’язненим надаються їх невід’ємні права, а також на них накладаються певні обов’язки. Пенітенціарна система забезпечує процес ресоціалізації — напрямок державної соціальної політики, спрямований на надання комплексу соціальних послуг засудженим, які відбули чи відбувають покарання, та особам, для яких ув’язнення обрано як запобіжний захід, з метою їх повернення до суспільства і включення як здорових і повноцінних його членів.

Проголошення в Конституції України правовою державою стало каталізатором вдосконалення законодавства, функціонування системи органів виконавчої влади та правосуддя з метою забезпечення прав людини. Це знайшло своє втілення в офіційно проголошеному курсі на інтеграцію до Європи, реалізація якого передбачає приведення норм і стандартів внутрішнього життя нашого суспільства у відповідність до норм і стандартів Європи.

Важливою складовою цього процесу є реформування кримінально-виконавчої системи

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 3-4. — Ст.21.

  • Про чисельність Державної кримінально-виконавчої служби України: Закон України від 2 березня 2000 р. //Офіційний вісник. — 2000. — №13. — С. 504
  • Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади: указ Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085 // Урядовий кур’єр.

— 2010. — № 234. — (14 грудня)

  • Про затвердження Положення про Державну пенітенціарну службу України: указ Президента України від 6 квітня 2011 року №394 // Офіційний вісник України. — № 28. — (22.04.2011)
  • Про Концепцію державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України: указ Президента України від 8 листопада 2012 року №631 / 2012 // Урядовий кур’єр — № 209. — (14 листопада 2012 р.)
  • Концепція Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України. — № 1511 від 26 листопада 2008 року.
  • Міністерство юстиції України Роз’яснення від 11.07.2012 р.

Формування повноцінної системи підготовки пенітенціарного персоналу — головна умова практичних змін у Державній пенітенціарній службі України

  • Бадира В.А. Кримінально-виконавче право: Навчальний посібник / В.А. Бадира, С. Ф. Денисов, Т. А. Денисова, М. М. Мінаєв, В. Г. Хашев. — К.: Істина, 2012. — 400 с.
  • Бажанова М.І.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / За ред. М. І Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — К. — Х.: Юрінком Інтер-Право, 2009. — 348 с.

  • Баулін Ю.В. Кримінальний кодекс України: наук.-практ. комент. / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, С. Б. Гавриш, В. П. Тихий та ін. — Х.: Одіссей, 2006. — 1184 с.
  • Богатирьов І.

Г. Кримінально-виконавче право України: Підручник / І. Г. Богатирьов. — К.: Всеукраїнська асоціація видавців «правова єдність», 2008. — 352 с.

  • Джужа О. М. Кримінально-виконавче право України. Загальна та Особлива частини. Навчальний посібник / О. М. Джужа, С. Я. Фаренюк, В. О. Корчинський та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2012. — 448 с.
  • Степанюк Х.

А. Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. проф. А.X. Степанюка. — X.: Право, 2005. — 256 с.

  • Степанюк А.Ф. Сущность исполнения наказания / А.Ф. Степанюк. — Харьков.: Фолио, 1999. — 256 с.
  • Степанюк А.

Х. Засоби виправлення і ресоціалізація засуджених до позбавлення волі: монографія / за ред. А. Х. Степанюка . — Х.: Кроссроуд, 2011. — 326 с.

  • Трубніков В.М. Арешт як вид кримінального покарання та особливості його застосування: монографія / В. М. Трубніков, Ю. В. Шинкарьов. — Х.: Харків юридичний, 2009 — 155 с.
  • Шумський П.В.

Прокуратура України: навчальний посібник для студентів юрид. вузів та факультетів / П. В. Шумський — К.: Вентурі.,1998. — 336 с.

  • Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків (у трьох томах) Т.3. / Д. І. Яворницький. — з російської переклав І. Сварник. — Львів.: Світ, 1990. -321с.
  • Державний департамент України з питань виконання покарань Пенітенціарна галузь — на шляху перетворень / Державний департамент України з питань виконання покарань // Закон і обов’язок.

— від 17. 12. 2010.

  • Замніус Віталій Пенітенціарна реформа: існуючі проблеми та законодавчі шляхи їх вирішення / В. Замінус // Часопис Парламент. — 2010. — №4. — С.18-21
  • Іваньков І.В.

Тюремні установи в Україні в системі карально-охоронного механізму держави (кінець ХІХ — середина ХХ ст.): дис… канд. юрид. наук: 12.00.01 / Іваньков Ігор Володимирович ; Національна академія внутрішніх справ України. — К.: 2005. — 204 арк.: табл.

— Лісіцков О.В. Державна пенітенціарна служба України: сьогодення та перспективи // Теоретичні та практичні проблеми удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи України: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (4 травня 2011 р.) // О. В. Лісіцков. — К.: Нац. акад. внутр. справ. — 2011. — С. 3―6.

25. Мина В.В. Виправлення засудженого як мета покарання крізь призму філософії права <http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Chkup/2011_2/63.pdf > / В. В. Мина // Часопис Київського університету права. — 2011. — № 2. — С. 63-67

— Трубников В.М., Степанюк А.Ф. О формировании целей наказания и задач уголовно-исполнительного законодательства // В. М. Трубников, А. Ф. Степанюк Сб. кратких тезисов докл. и науч. сообщений науч.-практ. конф. по итогам науч.-исслед. работ, выполненных проф.-препод.составом Украинской юр.академии в 1992 г. — Харьков.: Укр.юр.акад., 1993. — С.110-112.

  • Ягунов Дмитро Вікторович. Державне управління пенітенціарною системою України: механізми ресоціалізації засуджених: Дис… канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 / Д. В. Ягунов;
  • Одеський регіональний ін-т держ. управління Національної академії держ. управління при Президентові України. — О.: 2004. — 234арк.
  • Ягунов Д.В. Пенітенціарна система України: історичний розвиток, сучасні проблеми та перспективи реформування: монографія / Д. В. Ягунов;
  • Державна пенітенціарна служба України. — О.: Фенікс, 2011. — 345 с.